Розділ 11. Дипломатичний скандал: бути чи не бути?

А знаєш, про мене різне говорять люди,

Бо люди різні, як пісні чули,

А що не чули, то добрехали,

Коли завидно стало.

Скрябін, “Я не тримаю зла”

Звичайний день.

Травневе сонце стає все теплішим, в залитій золотими промінчиками крамниці на вулиці Землі панує звична для десятої ранку атмосфера спокою, мирного гомоніння кількох покупців та запаморочливого аромату чаю, змішаного з духмяними запахами різноманітних трав.

Звичайнісінький суботній день.

- Пані Квітано, а де в нас настоянка для покращення зору?

- Повернися праворуч. Друга полиця згори, - відповіла, навіть не дивлячись в той бік - була надто зайнята відраховуванням річки і дванадцяти крапельок решти для пані Зої.

- Дякую.

Я угукнула і привітно усміхнулася наступній клієнтці, якою виявилася пані Світлана. З того дня, коли вона плакала на терасі, жінка почала частенько заходити сюди випити чаю. Кілька разів ми говорили про те й се, коли не було покупців. Пані виявилася доволі приємною жінкою: вона цікава і… затишна.

- Добридень, пані Світлано. Ви прямо розквітли. Сталося щось хороше?

- Так, - жінка тепло глянула мені у вічі та по-материнськи усміхнулася. - Останнім часом я можу часто бачити дорогу мені людину… - вона завагалася, але продовжила: - Багато років я не могла бути поруч із нею.

- О, вам дуже пощастило. Я б теж світилася від радості, якби могла часто бачити свою сім’ю.

- А ти не?...

- Облиште, все місто вже знає, що я відьма, - я з удаваною бадьорістю відмахнулася, роблячи вигляд, що не помічаю, як решта черги нашорошила вуха, ловлячи кожне слово, щоб потім поділитися свіжими плітками з сусідами. - Ясна річ, коли Очищення було в розпалі, я не могла наражати свою сім’ю на небезпеку і віддалилася від них. Ми п’ять років не бачилися.

- Мені шкода.

- Не варто. Так було треба. Але скоро, думаю, я їх відвідаю, - я мрійливо усміхнулася. Чомусь із цією жінкою дуже легко говорити. Комфортно, я б сказала. Я з легкістю кажу їй те, що не сказала би жодному клієнту. Просто… аура в неї така добра і розуміюча. Хороша вона жінка. - Вам як завжди, пані Світлано?

- Будь така ласкава, Квітонько.

Я з усмішкою кивнула. Поки я мугикала нав’язливий мотив та порпалася з чаєм, навіть не помітила, як раптово в’язка тиша запанувала в крамниці…

- Ось, тримайте, - я поклала горнятко ближче до пані Світлани, щоб їй було зручніше її взяти, коли, нарешті, зауважила, що мій голос прозвучав неприродно голосно в цілковитій тиші.

Нічого не розуміючи, підвела очі і праворуч від пані Світлани, яка стояла ні жива ні мертва із виразом глибокого шоку на обличчі, побачила могутню постать його величності. Імператор тримав у руках коробку з логотипом Солодія і зі звичною вже теплотою дивився просто мені у вічі.

А я знову ані трохи не здивувалася. Звикла вже.

- Добридень, Даре. Як у вас справи?

- Все добре, дякую. А як просувається проект?

Ем… І як би йому натякнути, що я ще навіть не починала?...

- Поступово, - головне - це мило усміхнутися.

- Ясно, - імператор гмикнув. - Я знаю, що ти дуже зайнята, але не виділиш мені трохи свого безцінного часу?

- Як я можу вам відмовити! - я зняла фартух і вийшла з-за прилавку. - Сядемо на терасі? Сьогодні прекрасна погода.

- Не відмовлюся.

- Соломіє, як впораєшся з клієнтами, зроби нам чаю, гаразд?

- Так, пані Квітано, - останню фразу дівчина сказала радше автоматично, заворожено стежачи, як ми з імператором виходимо на терасу.

- Дозволь мені… - поклавши коробку з солодощами на білий столик, імператор галантно відсунув для мене стілець і допоміг сісти. Тоді Дар зайняв місце навпроти.

- Ви не подумайте, я дуже рада вас бачити, але чим викликаний такий спонтанний візит із самого ранку?

Я справді була неймовірно щаслива його бачити. В грудях було дуже лоскотно, ніби там перебирали крильцями сотні метеликів, а на обличчя все лізла широка усмішка. А ми ж тільки позавчора разом вечеряли після всіх пригод із викраденням. Як дивно, всього один спокійно прожитий день, а я вже скучила за Даром.

- Ти сама дозволила мені приходити хоч щодня, якщо приноситиму щось із Солодія, - імператор недбало махнув рукою на коробку.

- Гм, надалі буду обережна з жартами.

- О, не варто. Мене все влаштовує.

- А мене ставить у незручне становище. Закладаюся, всі клієнти зараз спостерігають за нами з вікон.

- Мені попросити, щоб вони цього не робили?

- Не завдавайте собі клопоту.

- Чому? Обіцяю бути ввічливим.

- Хочете, щоб із мого магазину цілителі забрали зо п’ятеро осіб з інфарктом?