Розділ 8. Віра та безсилля

Коли ти наодинці, всі навколо

Золотоординці, у чужій хатинці.

Ти на одинці і сам себе питаєш, що робити маєш.

Бумбокс, “Наодинці”

Площа Сонця найгарніша на світанку. Коли місто ще спить і бачить останні цієї ночі сни, коли на вулицях тихо - ані душі, і тільки монотонно шумить Фонтан Чистоти, в центрі якого на п’єдесталі посеред води височіє монументальна композиція, покликана вселяти в серця смертних благоговіння. Ніхто не знає, хто є автором цього шедевру, але всі одностайно погоджуються, що цьому витвору немає рівних. Бог Сонце зі спокійним мудрим поглядом білих мармурових очей і руками, піднятими в жесті покровительства, стоїть в самому центрі п’єдесталу, всезнаючий і всемогутній. Він ніби позначає центр Всього - площі, міста, країни, континенту, всесвіту. Навколо нього з чотирьох сторін сидять Стихії - споконвічні, мудрі, добрі. Прекрасна Вода у легкій, мов серпанок, сукні м’яко усміхається, простягнувши руку під струмінь води. Легка, неначе хмаринка, Повітря замріяно дивиться в небо - її ніжки завмерли так, ніби мить тому пустотливо шубовскали по воді. Молодий Вогонь зухвало шкіриться поруч із нею, неначе кидаючи виклик кожному, хто сміє на нього глянути. Своїм розтріпаним волоссям і запальною веселістю він сильно нагадує Юлія. І, нарешті, могутній та незворушний Земля з суворим виглядом сидить у позі для медитації, а довге, заплетене у безліч кіс волосся спадає йому на груди і за спину.

Кожного разу дорогою до храму, я зупиняюся на кілька хвилин біля цього фонтану - монументального й вічного. Кожного разу я вдивляюся в обличчя богів і беззвучно питаю, чи Очищення було їхньою волею чи жорстокою забаганкою їх служителів. Сьогодні уже вкотре я не знайшла відповіді.

Тихо зітхнувши, я відвернулася від фонтану у бік храму - його відчиняли з першими променями сонця, щоб потім зачинити в сутінках.

Для відьом ходити в храм - це справжній героїзм. Найкращий для нас час прийти сюди - з його відкриттям, поки відвідувачів іще нема і служителі ще не закінчили свої ранкові молитви. В цей час ніхто не зверне уваги на якусь міщанку в темній сукні, яка стоїть на колінах перед Сонцем і беззвучно молиться.

“Великий Сонце, я прошу, захисти душі загиблих і душі тих нерозумних і нещасних жінок, які дозволили Пані себе надурити. Дай мені сили пізнати істину і захистити невинних…”

Так, попри всі ті прикрощі та страждання, на які храм прирік мене та мій народ, я зберегла віру в милість і небайдужість вищих сил. Хто знає? Раптом цього разу боги зглянуться наді мною і не будуть глухими до молитви. Раптом Сонце дасть мені сили врятувати життя інших.

- Що ця погань тут забула? - цей неприємний різкий голос розбив священну тишу. Я одразу його впізнала. Він належав тому недоумкуватому священнослужителю-круку, що дозволив собі поставити під сумнів добрі наміри імператора.

Просто так від мене не відчепляться. Отже, в мене є вибір: перепросити і вийти з храму, слухаючи собі вслід огидні звинувачення, або до кінця стояти за себе і казати правду. Я обрала другий варіант.

- А відьмам заборонено шукати душевного спокою у вірі?

- Ти не маєш права бруднити своїми поганими ногами священний мармур цього храму, - прокаркав Крук. - Такі, як ти, чужі нашій релігії.

Єднання з усевишніми остаточно зіпсовано. Ну, чогось такого я очікувала. Не могло такого бути, щоб розкриття моєї “відьомськості”, що відбулося тільки позавчора перед Тимчасовим урядом, аристократами і священиками, минуло без подібних стичок. Це тільки питання часу, коли їх стане більше. Чутки вже ширяться.

- А що казати тим, хто не має магічного дару? Вони теж чужі релігії? Ви тільки послухайте себе, - я дозволила собі холодну іронію, вставши з колін і обтрушуючи сукню від пилу.

- Ах ти ж язиката погань, - прошипів Крук, а тоді неввічливо вказав на мене пальцем і голосно заявив: - Ця відьма насмілилась паплюжити святість храму! Киньте її до підземелля!

Я в повному шоці втупилася в Крука, маючи надію, що мені просто почулося. Коли відчула залізні рукавиці, що обхопили мої передпліччя, я досі не могла вповні усвідомити факту божевілля священнослужителів.

- Коли імператор про це дізнається, він здійснить обіцяне. Ви це розумієте? - на мене почала накочуватися паніка.

Мої слова мали певний ефект, але не достатній для того, щоб мене відпустили.

- Не розраховуй на свого коханця, відьмо. Він сам паде, адже скоїв гріх великий, злигавшись із тобою. Все. Винесіть цю гидоту зі святого місця.

Руки в залізних рукавицях боляче потягнули мене крізь маленькі дверцята вниз сходами і недбало кинули в холодну маленьку кімнату, де не було нічого, окрім голих цегляних стін і голої кам’яної підлоги. Двері були дубові, а замок - надійний. І жодного віконечка. Слабеньке світло в цей кам’яний мішок потрапляло лише крізь ґрати в малесенькому отворі у дверях. Схоже, в коридорі горіли смолоскипи.

- Я влипла, - невесело посміхнулася, встаючи з підлоги й потираючи забите від удару об кам’яну долівку стегно. Передпліччя теж сильно боліли - на них точно будуть сліди від рукавиць. Я видала істеричний смішок: - Подумати лишень, вони досі тримають у себе залізні рукавиці…

Раніше їх використовували священики руху Очищення і члени Ордену Безіменних, щоби бува не забруднитися “відьомською гиддю”. Не знала, що вони досі в моді. Мн-да…