Розділ 7. Ти приймеш мою пропозицію?

Не питай нічого, залиши тривоги

Просто будь зі мною поруч,інше ні до чого

Не питай, не треба, що тебе чекає

Не питай хто я для тебе...

Я й сама не знаю...

Я й сама

Ірина Білик, “Не питай”

Звісно, я повинна була відмовитися! Хто я така, щоб бути куратором великого імператорського проекту?

Але не відмовилась. Натомість попросила трохи часу на роздуми.

Хоча така відповідь і означає ще одну неминучу зустріч з його величністю, але просто так відмовитися я не змогла. Так, я розумію, що я зовсім не компетентна в справі освіти. Все, що в мене є, - це мій магазин. Але… Ох, уже ці “але”!

Просто… Якщо не я, то хто? Якщо Ерот сказав, що я єдина відьма, якій він може довіряти, а він - найкращий друг імператора, то, напевне, таких, як я, знайти нелегко. І не дивно. Відьми добре навчилися зливатися з натовпом. Вміння, корисне для життя.

Заглиблена в думки, я навіть не помітила, коли карета встигла подолати весь шлях від палацу до мого дому. Отямилася від поштовху, що означав зупинку.

Так, додому мене привезла та ж карета, що й забирала звідси. З імператорським гербом.

(…І що про мене сусіди подумають?...)

Коли настав час виходити, я раптом зрозуміла, що ані словом не перекинулася з кучером, і мені так соромно стало. Подумає ще, ніби я хамка якась…

Вистрибнувши з карети, підійшла до дідуся і, привітно усміхнувшись, мовила:

- Пане кучере, дякую за приємну поїздку. Не хочете відпочити на терасі й випити мого найкращого чаю? Звісно, за рахунок закладу. Як вдячність за вашу роботу.

Дідусь здивовано скинув сиві брови, але відмовляти не став. Він сів за один зі столиків, акуратно поклавши на нього капелюх, і чекав, поки я впораюся з дверним замком і відчиню двері. Ключ все ніяк не хотів провертатися. Гм, дивно. Раніше такого не було.

Я роздратовано смикнула за ручку - і двері відчинилися. Було не замкнено.

Двічі дивно. Я точно пам’ятаю, що зачиняла їх.

Щось мені це все не подобається. Дуже не подобається. Тонке відьомське чуття, значно чутливіше від звичайної інтуїції, кричало, що треба бути обережною.

Зробивши кучеру застережний жест, щоб той зрозумів, що щось не так і почекав поки на терасі, я увійшла.

Вона стояла на моєму місці за прилавком і тримала чашку чаю. Жінка в чорній сукні, прикрашеній вишуканим чорним мереживом. Голову її цілком покривала чорна вуаль, не дозволяючи роздивитися навіть загальні обриси її лиця.

Я вирішила дочекатися, поки заговорить гостя. Зрештою, з нас двох саме цій жіночці щось від мене треба, оскільки вона не полінувалася зламати замок і самостійно заварити собі чаю, щоб ефектно справити на мене враження. Чи, може, це таке попередження? Попередження, що я зовсім не захищена, і до мого будинку будь-коли можуть завітати незвані гості?

Я підійшла до неї, сперлася ліктями на прилавок, як це часто роблять мої клієнти, і запитально поглянула на даму в чорному.

- Квітано, не лізь у цю справу, - без зайвих ґречностей мовила незнайомка, витримавши хвилину мовчанки. Її голос був якимсь глухим, ніби вона говорила через силу.

- Яку справу?

- Справу з убивствами.

- Чому?

- Бо ти потрібна своєму народові живою. А якщо влізеш, тебе уб’ють.

- Ви відьма?

- Так.

- Одна з тих, хто причетний до цього всього?

Тиша. Та й так усе ясно.

- Чому ви мене попереджаєте?

- Бо ти відьма. Цього досить.

- А як щодо Маї? Вона теж була відьмою, але загинула.

- Якби тримала язика за зубами, вижила б.

- А як же душі тих, хто так сліпо вірить своїй Пані? Ви не боїтеся, що ваші безсмертні душі знищать заради помсти?

- Ти нічого не знаєш.

- Невже? Я знаю, що ви кажете про цінність відьомських життів і навіть вірите в те, що кажете, а насправді просто забираєте в них душі і “цінні” життя.

- Я тебе попередила. Не втручайся, інакше я не зможу тобі допомогти. Твоя смерть мене зовсім не втішить.

- Навіщо вам мені допомагати? Ми з різних боків барикад.

Жінка не відповіла. Тільки залишила на столику кілька крапельок за чай, якого так і не торкнулась, і вийшла.

Я взяла чашку і вдихнула пар над нею. Маоський із маленькою гілочкою м’яти і півколом лимона. Мій улюблений.

- Це вже тричі дивно, - я пробурмотіла собі під носа, стараючись не помічати, як сильно мене б’ють дрижаки.

Вирішивши, що про незнайомку я розповім друзям, коли вони тут усі ввечері зберуться, я вивісила табличку “Відчинено”, подала, нарешті, кучеру чай, перепросивши за затримку і запевнивши його, що в мене все гаразд, а жінка в чорному - то просто одна добродійка, яка прийшла дати пораду. Не збрехала. Опісля я стала на робоче місце, ретельно обмірковуючи кожне слово і кожну дію незнайомки.