Розділ 5. Ранок добрим не буває.

А може ми знов

Пограємо в любов

Без зайвих питань

Пірнемо у вир бажань

Життя хай летить

Не спинить його ніхто

Давай може знов

Пограємо в любов

СКАЙ, “Легковажна”

Я, знову ж таки, пові-і-ільно повернула голову праворуч, бо звідти мені на щоку йшов якийсь протяг, і побачила – о Сонце, о Стихії! – обличчя імператора!!!!!

!!!!!

А протяг, що я його відчувала на щоці, - то було його дихання!

Як же мене вчора занесло до самого владики?! В його палац! Його спальню! Його ліжко! Голу!!!!!

Так блискавично я ще ніколи не лікувалася від похмілля.

Треба тікати. Терміново. Вже. Зараз.

Я тихенько і вкрай обережно пересунула зап’ястя його величності з мого живота на ліжко, виплуталася з ковдри і, вся червона від сорому, почала шукати свої штани і блузку, в яких – я це точно пам’ятаю! – я пила ром із друзями. Бага-а-ато рому. Зайшов він мені все-таки.

Хороша новина – одяг я таки знайшла. Погана новина – вдягнути штани можна було хіба що, скріпивши дві штанини на попі шпильками: мої новенькі чорні брюки були безжально розірвані навпіл. А у модної лляної блузки не було жодного ґудзика, зате була велика дірка по шву. Це ж з якою силою він це все з мене стягував?! Тримаючи в руках те, що колись було моїм одягом і шалено червоніючи, я кинула докірливий погляд на імператора, який досі безжурно спав. Гм, а він чомусь усміхається уві сні. Цікаво, що йому сниться?

(…Стихії, який же він гарний чоловік! Ці плечі, ці руки, ця спина, це шикарне тату дракона в нього на плечі… так і хочеться торкнутися…)

Кхе-кхе. Не відволікаймося.

Отож я почала шукати вихід зі складної ситуації. І я його знайшла! Я вдягнула чорну сорочку імператора,

(...так гарно пахне…)

закотила її рукава, вчепила імператорський широкий пояс собі на талію, так що вийшла цілком нормальна шовкова сукня до колін. Добре, що у мене зріст середній, а імператор у нас - шафа. Правда, декольте у цієї «сукні» було трохи глибшим, ніж я звикла… ну, як трохи? Десь до середини грудей декольте вийшло. Що ж робити?.. Мій хижий погляд натрапив на коштовну брошку у вигляді сонця, що прикрашала правий лацкан камзолу імператора, який чорною купкою розшитої тканини валявся на підлозі біля ліжка. Недовго думаючи, я акуратно розправила камзол і повісила його на спинку стільця (шкода, що я в ньому геть втоплюся - можна було би і його вдягнути, щоб мати бодай віддалено пристойний вигляд), а тоді відчепила брошку і скріпила цією інкрустованою діамантами коштовністю комір сорочки під шиєю.

Туфлі – мої кохані чорні замшеві балетки! – не зрадили мене і знайшлися швидко. Правда, вони чомусь були аж у вітальні біля кавового столика, як і мій темно-фіолетовий плащ (ура!) та… нижня білизна. І чому це білизна ціла і тут, а сорочка зі штанами розірвані та в спальні? Все ж має бути навпаки, хіба ні? Спершу ж знімається соро… Втім, байдуже. Святі Стихії, я не хочу знати, що вчора тут відбувалося, але дякую, що хоч білизна ціла! Я за це біле невагоме мереживо цілу річку віддала!

Відчуваючи страшенний сором за свою вчорашню поведінку (що б я там не робила на п’яну голову), я взяла аркуш в кабінеті імператора і написала йому вже другу записку:

«Вибачте-вибачте-вибачте! Все, що я вчора зробила, було через алкоголь. Мені дуже прикро! Чесно!

P.S. Я позичила вашу сорочку і брошку-сонце. Невдовзі поверну.

P.P.S. Кидаю пити. Чесно».

Цю записку я поклала на столик, біля якого до цього знайшла свої трус… свої туфлі.

***

- Що в біса вчора сталося?!

З розгону залетівши у свою крамницю, я знайшла біля поличок з протипохмільним зіллям п’ятьох своїх друзів, які одночасно і абсолютно однаково скривилися від мого справедливого крику.

- Можна трішечки тихіше? – прошепотіла Віола, тягнучись тремтячою рукою затятої алкоголічки до зілля.

- От поясниш мені, чого ви всі прокинулися тут, а я – в ліжку імператора - і я заговорю тихіше! І то не факт!!!

Всі ще більше скривилися. Я зрозуміла, що з ними в такому стані каші не звариш і, плюнувши на цих зрадників, пішла налити собі води. Зілля мені вже було не потрібне – такий адреналін з самого ранку… просто ух!

Коли народ підтягнувся до мене на водопій, я вже зняла плащ, щоб не заважав, і злісно шматувала на дощечці ковбасу для омлету. Їсти мені після такої насиченої ночі хотілося дуже сильно, навіть попри кількість випитого ввечері. Мабуть, стрес усьому виною. Коли я хвилююся, зазвичай щось жую.

П’ятеро блідих, як банші, ідіотів з жахом дивилися на те, як я мовчки смажу собі омлет із сиром та ковбасою і заварюю запашну каву. Мої друзі-недоумки відчайдушно кривилися – цього разу на запах їжі, але нічого мені не казали. Ще б пак! Я зараз така зла, що сама себе боюся!

- Розповідайте, - дала я команду, кинувши до рота першу частинку омлету.