Розділ 10 Правда без відповіді

Підвал будівлі ще довго залишався напружено тихим після того, як Юрій Ковальчук був затриманий. Світло ламп різко падало на бетонні стіни, а запах сирості й старого пилу стояв у повітрі.

Лада стояла біля столу, переглядаючи документи, які щойно дістали з металевих шаф. Громов тим часом стояв поруч із Юрієм, який уже був у наручниках. Той виглядав спокійно, навіть дивно байдужо, ніби знав, що все закінчиться саме так.За кілька хвилин до будівлі приїхав патруль.Поліцейські швидко зайшли до підвалу.

— Це він? — запитав один із них.

— Так, — відповіла Лада. — Юрій Ковальчук. Організатор всієї схеми.

Поліцейські взяли його під руки й повели до виходу.Юрій лише на мить зупинився біля Лади й тихо сказав:

— Ви ще не знаєте всієї правди.

Але Лада нічого не відповіла.Його вивели з будівлі та посадили в поліцейську машину.Коли двері зачинилися і машина поїхала, в підвалі стало набагато тихіше.Лада глибоко видихнула.

— Нарешті… — тихо сказала вона.

Громов провів рукою по волоссю.

— Але це ще не кінець.

Вони обоє знали, що це правда.Бо головне питання залишалося без відповіді.

Де Настя?

Саме в цей момент тихий голос пролунав позаду.

— Я допоможу вам.

Лада обернулася.Біля сходів стояла Оленка.Дівчинка виглядала розгубленою, але в її очах уже не було того холодного спокою, який вони бачили раніше.

— Що ти сказала? — перепитала Лада.

Оленка зробила кілька обережних кроків вперед.

— Я допоможу вам знайти її.

Громов уважно подивився на дівчинку.

— Чому раптом?

Оленка опустила очі.

— Бо це моя провина.

Кілька секунд усі мовчали.Потім дівчинка підійшла до старого металевого шафи в кутку підвалу.Вона відчинила дверцята й дістала товсту папку.Пил піднявся в повітрі.

— Ось тут, — сказала вона. — Тут весь архів.

Лада взяла папку.Вона була важка і наповнена десятками документів.

— Тут усі справи, — пояснила Оленка. — Усі діти. Усі нові родини.

Громов тихо свиснув.

— Значить, це і є їхня база.

Лада відкрила папку.Всередині були списки.Імена.Дати.Нові адреси.Нові документи.Це була карта всієї системи.Вони почали швидко переглядати сторінки.І раптом Лада зупинилася.Її рука завмерла на одному рядку.

— Ось вона.

Громов нахилився ближче.На сторінці було написано:

Анастасія Ковальська
Вік: 12 років

Під цим рядком була інша інформація.

Нове ім’я: Анастасія Дзеркаль

Громов повільно прочитав адресу.

— Місто Довбуш…

— Вулиця Міська, 25.

Лада відчула, як серце почало битися швидше.

— Значить, вона жива.

Громов кивнув.

— І ми знаємо, де вона.

Оленка тихо сказала:

— Вона там уже декілька тижнів.

Лада подивилася на неї.

— Ти знала?

Дівчинка кивнула.

— Але я не думала, що це зайде так далеко…

Громов закрив папку.

— Добре. Тепер ми знаємо достатньо.

Лада подивилася на Оленку.

— Що з тобою робити?

Дівчинка мовчала.

Потім тихо сказала:

— Можна… я допоможу пані Ірині?

Лада здивовано підняла брови.

— Що?

— Я хочу допомогти їй, — повторила Оленка. — Я знаю, що вона мене ненавидить… але я хочу виправити свою помилку.

Громов подивився на Ладу.Вона кілька секунд думала.

— Ми поговоримо про це пізніше, — сказала вона нарешті. — Спочатку потрібно закінчити справу.

Оленка кивнула.

— Добре.

Вони піднялися сходами з підвалу.Надворі вже темніло.Лада сіла за кермо машини.Громов і Оленка сіли позаду.

— Куди їдемо? — запитав Громов.

— До Ірини.

Машина рушила.Дорога була тихою.Ніхто майже не говорив.Кожен думав про те, що буде далі.Через пів години вони зупинилися біля будинку Ковальських.Лада вийшла з машини й постукала у двері.За кілька секунд двері відчинилися.На порозі стояла Ірина.Вона виглядала виснаженою.

— Доброго дня, пані Ірино, — сказала Лада.

— Ви знайшли її? — одразу запитала жінка.

Лада відповіла тихо:

— Ми дуже близько.

Ірина помітила Оленку.Її обличчя одразу змінилося.

— Що вона тут робить?

Лада спокійно сказала:

— Це донька чоловіка, який викрав вашу дитину.

Ірина різко подивилася на дівчинку.Оленка опустила голову.

— Вона хоче допомагати вам, — продовжила Лада. — І хоче залишитися поруч.

Ірина мовчала.Кілька довгих секунд.Потім сказала:

— Я її не пробачаю.

Оленка здригнулася.Але Ірина додала:

— Але якщо вона хоче виправити свою помилку… нехай спробує.

Оленка тихо сказала:

— Дякую, пані Ірино.

Дорога до міста Довбуш почалася ще до світанку.Небо тільки починало світлішати, коли Лада завела машину біля відділку. Повітря було холодне, ранкове, а вулиці майже порожні. Місто ще спало.Громов вийшов із будівлі, тримаючи в руках папку з архівом. Він мовчки сів на пасажирське сидіння і поклав папку між ними.

— Готові? — запитав він.

Лада коротко кивнула.

— Поїхали.

Машина тихо рушила з місця.Спочатку вони їхали знайомими вулицями. Будинки повільно пропливали за вікнами, світло ліхтарів відбивалося в мокрому асфальті. Десь у дворах гавкали собаки, а біля автобусних зупинок стояли поодинокі люди.Кілька хвилин вони мовчали.Потім Громов відкрив папку.

— Отже, місто Довбуш, — сказав він. — Вулиця Міська, двадцять п’ять.

Лада дивилася на дорогу.

— Прізвище нової родини?

— Дзеркаль.

Він перегорнув сторінку.

— Багата родина. Бізнесмени. Переїхали туди кілька років тому.

Лада тихо видихнула.

— Значить, Юрій не брехав.

— Він рідко брехав, — відповів Громов. — Він просто говорив половину правди.

Машина виїхала за межі міста.Навколо почали з’являтися поля. Дорога стала ширшою і майже порожньою. Над горизонтом піднімалося сонце.Світло повільно заливало небо.