Розділ 9 Там, де все почалося.

Після допиту Ковальчука його мовчки вивели з кімнати для допитів. Металеві наручники тихо дзенькнули, коли черговий повів його назад до камери.Двері зачинилися з глухим клацанням.У коридорі залишилися лише Лада і Громов.Кілька секунд вони мовчали.Кожен думав про почуте.Система підміни дітей.Ім’я організатора.І найголовніше — причетність Андрія Ковальського.Лада першою порушила тишу.

— Пора.

Громов кивнув.

— Згоден.

Вони швидко вийшли з будівлі відділку і попрямували до заднього двору, де стояла службова машина.Ранок був прохолодним. Над містом висіли важкі сірі хмари.Лада відчинила дверцята автомобіля і сіла за кермо. Громов зайняв місце поруч.Мотор тихо загуркотів.Машина виїхала з двору відділку.Деякий час вони їхали мовчки.Лада уважно дивилася на дорогу, але думками була далеко.

— Як думаєте, — нарешті сказав Громов, — він щось розкаже?

Лада не відразу відповіла.

— Будемо працювати над цим.

Громов кивнув.

— Він виглядає людиною, яка вже змирилася.

— Можливо.

— Але це ще не означає, що він заговорить.

Лада лише тихо видихнула.Через кілька хвилин вони вже під’їжджали до району, де стояв будинок Ковальських.Машина повільно звернула на знайому вулицю.Будинок виглядав так само, як і завжди.Спокійний.Тихий.Ніби тут нічого не сталося.Лада припаркувала автомобіль біля воріт.І одразу помітила Андрія.Він стояв на подвір’ї.Чоловік сперся плечем об огорожу і курив сигарету. Дим повільно піднімався у прохолодному повітрі.Здавалося, він навіть не здивувався, побачивши їх.Лада і Громов вийшли з машини.Андрій уважно подивився на них.

— Доброго дня, пане Андрію, — сказала Лада.

Він повільно затягнувся сигаретою.

— Добрий день.

Його голос був спокійним.

— Знайшли Настю?

Лада і Громов переглянулися.Першим відповів Громов.

— Майже.

Андрій уважно подивився на них.

Потім тихо сказав:

— Ось як.

Лада зробила крок вперед.

— Пане Андрію Ковальський.

Чоловік повільно випрямився.

— Ви арештовані.

Настала тиша.Сигарета повільно догоряла між його пальцями.Андрій кілька секунд дивився на Ладу.

Потім тихо сказав:

— Значить… ви все знаєте.

Його голос звучав дивно спокійно.Без паніки.Без протесту.Лада не відводила погляду.

— Достатньо.

Андрій кивнув.Він кинув сигарету на землю і розчавив її підошвою.Потім повільно простягнув руки вперед.

— Добре.

— Я поїду з вами.

Громов дістав наручники.Метал холодно клацнув.Андрій навіть не здригнувся, коли наручники замкнулися на його зап’ястях.У цей момент двері будинку різко відчинилися.На ґанок вибігла Ірина.

— Що відбувається?!

Вона завмерла, побачивши наручники.

— Що ви робите?!

Її голос зірвався на крик.Лада повільно повернулася до неї.

— Пані Ірино…

Але Андрій перебив її.

— Не треба.

Він подивився на дружину.Його погляд був важким.

— Я винен.

Ірина не розуміла.

— Що ти кажеш?

Андрій опустив голову.

— Тепер потрібно платити.

— Андрію… про що ти говориш?

Вона зробила крок до нього.

— Що відбувається?!

Лада тихо сказала:

— Пані Ірино, будь ласка…

Але Ірина не слухала.

— Андрію!

Він повільно подивився на неї.

— Поліція тобі все розкаже.

— Ні!

Її голос знову зірвався.

— Ти скажи!

Андрій мовчав.Його обличчя було спокійним.Але в очах читалася втома.Наче він чекав цього моменту багато років.Громов обережно взяв його за плече.

— Нам пора.

Вони повели Андрія до машини.Ірина стояла на подвір’ї, не рухаючись.

— Андрію!

Він зупинився на секунду.Але не обернувся.Через кілька секунд двері машини зачинилися.Поліцейський автомобіль рушив.Лада залишилася на подвір’ї.Ірина повільно повернулася до неї.Її очі були повні сліз.

— Що відбувається?

Лада кілька секунд мовчала.Потім тихо сказала:

— Ваш чоловік причетний до злочинної схеми.

— Якої ще схеми?

— Системи підміни дітей.

Ірина похитала головою.

— Ні…

— Ми маємо свідчення.

— Ні…

— І докази.

— Ні…

Вона відступила на крок.

— Це якась помилка.

Лада дивилася на неї уважно.

— Мені шкода.

— Ні!

Ірина закрила обличчя руками.

— Це неправда.

Лада тихо сказала:

— Він працював з документами.

— Ні…

— Він допомагав підробляти їх.

Ірина повільно опустила руки.

— А Настя?

Лада не відразу відповіла.

— Настя стала частиною цієї системи.

Ірина дивилася на неї, ніби не розуміла слів.

— Але…

Її голос затремтів.

— Але вона наша донька.

Лада мовчала.

У повітрі повисла важка тиша.

— Ми знайдемо її, — тихо сказала Лада.

Ірина повільно опустилася на сходи.Її плечі тремтіли.Лада ще кілька секунд стояла поруч.Потім повернулася до машини.Громов чекав біля автомобіля.Він уважно подивився на неї.

— Як вона?

Лада тихо відповіла:

— Її життя щойно зруйнувалося.

Вони сіли в машину.

Громов подивився вперед.

— Думаєте, Андрій заговорить?

Лада завела двигун.

— Він уже почав.

Машина рушила з місця.

Поліцейська машина повільно зупинилася на подвір’ї відділку. Двигун стих, але всередині автомобіля ще кілька секунд панувала тиша.Андрій сидів на задньому сидінні з наручниками на руках. Він дивився у вікно, ніби намагаючись знайти там відповіді.Раптом він тихо сказав:

— Юрій Ковальчук.

Лада і Громов переглянулися.

— Він стоїть за всім.

Лада спокійно відповіла:

— Ми знаємо.

Андрій повільно повернув голову.

— Але ви не знаєте, де його шукати.

— То скажіть.