Розділ 8 Ім’я у списку

Громов повільно перегортав аркуші зі списком. Лада стояла поруч, вдивляючись у кожне ім’я. На столі лежало кілька сторінок — акуратно надруковані рядки, поруч дати і короткі позначки. Деякі імена були викреслені, біля інших стояли незрозумілі символи.

— Це не один випадок… — тихо сказав Громов. — Це система.

Лада мовчала. Її погляд ковзав по рядках, але раптом вона завмерла.

— Почекай…

Вона нахилилася ближче до столу.

Громов подивився на неї.

— Що?

Лада не відповіла. Вона повільно провела пальцем по одному з рядків.

Дата.

15 років тому.

Ім’я.

Ольга Вербицька.

У кімнаті ніби стало холодніше.

Громов одразу помітив зміну на її обличчі.

— Ладо… що таке?

Вона мовчала.

Її рука трохи тремтіла.

— Ладо?

Вона повільно підняла очі.

— Це… неможливо.

Громов подивився на рядок.

— Ольга Вербицька…

І раптом зрозумів.

— Твоя сестра?

Лада не могла відірвати погляд від паперу.

П’ятнадцять років тому.

Той самий рік.

Те саме ім’я.

Її сестра.

Її голос прозвучав майже пошепки:

— Це вона.

Громов мовчки дивився на список.

— Тобто… вона теж була у цьому списку?

Лада повільно кивнула.Перед її очима раптом спливли старі спогади.Поліцейські машини.Плакати з фотографією.Батьки, які не спали ночами.І безкінечне слово, яке повторювали всі:зникла.П’ятнадцять років тому справу так і не розкрили.Лада тоді була ще підлітком.І з того дня вона вирішила стати слідчою.Щоб знайти правду.Але зараз…Правда лежала прямо перед нею на столі.У чужій квартирі.Серед списку викрадених дітей.

Громов тихо сказав:

— Це означає…

— Я знаю, що це означає, — перебила його Лада.

Її голос став холодним.Вона повільно повернулася до Ковальчука.

— Ви знали.

Чоловік мовчав.

— Ви знали про мою сестру.

Він опустив очі.

— Я…

— Не брешіть.

Громов зробив крок вперед.

— Краще скажіть правду.

Ковальчук нервово потер руки.

— Я не організатор.

— А хто? — різко запитала Лада.

Він мовчав.

Громов поклав руку на стіл.

— Ви розумієте, що зараз сталося?

Ковальчук тихо сказав:

— Я тільки передавав інформацію.

— Кому?

Він не відповів.Лада зробила ще один крок.

— П’ятнадцять років тому зникла моя сестра.

Її голос тремтів, але вона намагалася триматися.

— І її ім’я зараз лежить у вашому списку.

Ковальчук повільно підняв голову.

— Я… не знав, що вона ваша сестра.

— Але ви знали, що вона була в цій схемі.

Він мовчав.

Громов раптом сказав:

— Ладо.

Вона подивилася на нього.

— Тут є ще щось.

Він показав на інший рядок.

— Подивись на дати.

Лада нахилилася.І побачила.Деякі імена повторювалися.Через кілька років.Ніби когось переводили.Або передавали.

— Це мережа… — тихо сказав Громов.

— Я теж так думаю.

У цей момент дівчинка Марта тихо сказала:

— Тут були інші діти.

Лада повернулася до неї.

— Скільки?

— Багато…

— І що з ними робили?

Марта знизала плечима.

— Їх забирали.

— Куди?

— Не знаю…

Громов тихо видихнув.

— Схоже, ми натрапили на щось набагато більше.

Лада дивилася на ім’я.

Ольга Вербицька.

П’ятнадцять років.

П’ятнадцять років без відповіді.

І тепер…

Вона повільно взяла аркуш у руки.

— Це більше не просто справа Насті.

Громов кивнув.

— Це щось значно більше.

Лада повернулася до Ковальчука.

— І ви зараз розкажете нам усе.

Він нервово ковтнув.

— Ви не розумієте…

— То поясніть.

Він похитав головою.

— Якщо я скажу… мене вб’ють.

Громов тихо відповів:

— Якщо не скажете — вас посадять.

У квартирі запанувала важка тиша.За вікном шуміла річка.Ковальчук дивився на підлогу.Його плечі повільно опустилися.І раптом він тихо сказав:

— Це почалося двадцять років тому…

Лада завмерла.

Лада стояла посеред кімнати, дивлячись на аркуш зі списком імен. Її погляд знову і знову повертався до одного рядка.

Ольга Вербицька.

Її сестра.

П’ятнадцять років тому це ім’я було лише частиною поліцейських звітів, газетних статей і нескінченних пошуків, які так і не дали відповіді. Вона пам’ятала той день, коли сестра зникла. Пам’ятала, як батьки годинами сиділи біля телефону, сподіваючись на дзвінок. Пам’ятала, як поліцейські приходили до їхнього будинку і задавали одні й ті самі питання.І тепер це ім’я лежало перед нею на столі.Але Лада змусила себе відірвати погляд від списку.Зараз вона була не сестрою.Вона була слідчою.І зараз найважливішим було зникнення Насті.

— Ладо, — тихо сказав Громов.

Вона подивилася на нього.

— Нам потрібно рухатися далі.

Лада кивнула.

— Так.

Саме в цей момент за вікнами квартири почулися сирени.Через кілька секунд біля будинку зупинилося кілька поліцейських машин.

— Схоже, підкріплення вже тут, — сказав Громов.

Двері під’їзду грюкнули. По сходах швидко піднімалися кроки.У квартиру зайшла група захоплення.

— Поліція! Ніхто не рухається! — пролунав голос одного з офіцерів.

Чоловіки в костюмах, які ще кілька хвилин тому намагалися виглядати спокійно, тепер виглядали розгубленими. Один із них навіть спробував зробити крок назад, але одразу зупинився, побачивши направлену на нього зброю.Ковальчук стояв біля столу, опустивши плечі. Його обличчя було блідим.Офіцери швидко підійшли до підозрюваних.

— Руки за спину.

Метал наручників клацнув у тиші квартири.Спочатку закували Ковальчука.Потім двох чоловіків, які стояли біля вікна.