Розділ 6 Дзвінок, що все змінив

У кабінеті панувала тиша.Лада стояла біля дошки з матеріалами справи, дивлячись на фотографію Насті. Поруч були прикріплені роздруківки з камер спостереження, список однокласників, короткі нотатки і стрілки, які з’єднували різні деталі.Громов сидів на краю столу і мовчки переглядав записи у блокноті.

— Щось тут не сходиться, — тихо сказав він.

Лада не відповіла.Вона дивилася на фото дівчинки так, ніби намагалася знайти в ньому підказку.І раптом тишу кабінету різко розірвав телефонний дзвінок.Лада здригнулася і швидко подивилася на стіл.Телефон вібрував, а на екрані світився невідомий номер.Вона взяла його в руки.Громов підняв голову.

— Невідомий номер?

— Так.

— У таких справах це або дурниця… — тихо сказав він.

Він зробив коротку паузу.

— Або щось дуже важливе.

Лада натиснула кнопку прийому виклику.

— Алло. Слухаю.

На іншому кінці кілька секунд було тихо.Настільки тихо, що було чути тільки слабкий шум.

— Алло? — повторила вона.

І нарешті у слухавці почувся голос.

Жіночий.

Тихий.

І дуже тривожний.

— Алло… Це… Лада Вербицька?

Лада одразу насторожилася.

— Так. З ким я розмовляю?

На іншому кінці знову запанувала пауза.

— Це… — голос трохи затремтів. — Олена… Борисівна.

Лада швидко подивилася на Громова.

Той одразу випрямився.

— Учителька? — прошепотів він.

Лада трохи відвела телефон і тихо кивнула.Потім знову піднесла слухавку до вуха.

— Так, пані Олено. Що сталося?

Голос у трубці був схвильований.

— Я… я не знаю, як це сказати.

— Просто скажіть.

— Це… про Настю.

У кабінеті стало ще тихіше.Громов підвівся зі столу і підійшов ближче.

— Я вас уважно слухаю, — сказала Лада.

У трубці було чути, як жінка важко дихає.

— Я… я не можу більше мовчати.

Громов тихо сказав:

— Включіть на гучний.

Лада кивнула і натиснула кнопку гучного зв’язку.Тепер голос Олени Борисівни лунав у всьому кабінеті.

— Я хотіла… — почала вона. — Я хотіла написати зізнання.

Лада нахмурилася.

— Зізнання?

Громов теж напружився.

— У чому саме? — спокійно запитала Лада.

На іншому кінці трубки жінка раптом почала плакати.

— Я більше не можу так.

— Пані Олено, заспокойтесь.

— Я… — її голос тремтів. — Я була тією, хто викрав Настю.

У кабінеті запанувала повна тиша.Лада і Громов переглянулися.Обидва були здивовані.Вони підозрювали, що вчителька щось приховує.Але таке пряме зізнання…Це було несподівано.Громов тихо прошепотів:

— Дуже швидко.

Лада не відводила погляду від телефону.

— Ви розумієте, що зараз сказали?

— Так.

— Ви стверджуєте, що причетні до зникнення Насті?

— Так…

Голос жінки був зламаний.

— Це моя провина.

Лада говорила дуже спокійно.

— Пані Олено, мені потрібно, щоб ви сказали все чітко.

— Я… я забрала її.

Громов насупився.Щось у цих словах йому не подобалося.

— Навіщо? — запитала Лада.

У трубці знову запанувала пауза.

— Я… я не знаю.

Лада підняла брову.

— Ви не знаєте?

— Я просто… я зробила це.

Громов тихо сказав:

— Щось тут не так.

Лада теж це відчувала.Але вона не показала сумніву.

— Де зараз Настя? — запитала вона.

Олена Борисівна заплакала ще сильніше.

— Я… я не можу сказати по телефону.

— Чому?

— Це занадто складно.

Громов похитав головою.

— Дуже дивно.

Лада продовжила:

— Пані Олено, послухайте мене уважно. Якщо ви дійсно причетні до цього, вам потрібно приїхати до відділку.

— Я знаю.

— І розповісти все.

— Я приїду.

— Коли?

— Зараз.

Лада коротко кивнула.

— Добре. Ми будемо вас чекати.

Жінка тихо сказала:

— Мені дуже шкода…

І зв’язок обірвався.У кабінеті знову запанувала тиша.Лада повільно поклала телефон на стіл.Громов схрестив руки.

— Ну що ж.

Він подивився на неї.

— Або ми щойно розкрили справу…

Він зробив паузу.

— Або нас дуже красиво водять за ніс.

Лада мовчала.Вона дивилася на телефон, ніби чекала, що він знову задзвонить.

— Ви їй вірите? — запитав Громов.

Лада повільно похитала головою.

— Ні.

— Я теж.

Він підійшов до дошки з фотографіями.

— Люди, які справді винні, рідко телефонують самі.

— Особливо так швидко, — сказала Лада.

Вона взяла блокнот і щось записала.

— Але якщо вона хоче приїхати…

Громов усміхнувся.

— То ми її вислухаємо.

Лада підняла очі.

— Саме так.

Вона подивилася на двері кабінету.

— І тоді зрозуміємо, що насправді відбувається.

Вони чекали.Час тягнувся повільно, майже болісно. У кабінеті було тихо, тільки старий годинник на стіні рівномірно відбивав секунди.Лада сиділа за столом, дивлячись на папери справи. Вона вже кілька разів перечитала свої записи, але нових відповідей це не дало.Громов стояв біля вікна і дивився на подвір’я відділку. Люди приходили, йшли, поліцейські проходили коридором — звичайний день у відділку.Але для них обох цей день був іншим.

— Вона довго їде, — тихо сказав Громов.

Лада підняла очі.

— Якщо взагалі їде.

— Думаєте, передумала?

— Не знаю.

Вона зітхнула і подивилася на телефон.

— Люди часто передумують, коли доходить до зізнання.

Громов ледь усміхнувся.

— Особливо коли мова про викрадення дитини.

У кабінеті знову стало тихо.Минуло ще кілька хвилин.І раптом у коридорі почувся звук кроків.Повільних. Невпевнених.Лада і Громов одночасно підняли голови.Хтось зупинився біля дверей.Постукали.Тихо.Лада коротко сказала:

— Заходьте.