Розділ 5 Небезпечна правда

Коридор був майже порожній. Лише десь у кінці будівлі було чути приглушені голоси учнів і скрип крейди по дошці.Лада швидко йшла вперед, тримаючи в голові те, що вони щойно побачили на записі.

Настя.

Сходи.

Темний силует.І зникнення.Громов ішов поруч, але, на відміну від Лади, зовсім не поспішав.

— Ви зараз виглядаєте так, ніби вже майже розкрили справу, — сказав він.

— Не майже.

— Шкода.

— Що саме?

— Я вже почав пишатися тим, що працюю з легендарною Ладою Вербицькою.

Лада навіть не обернулася.

— Якщо ви продовжите жартувати, я залишу вас тут.

— Я просто підтримую атмосферу.

Вони підійшли до сходів.Тут було трохи темніше, ніж у коридорі. Вікно на майданчику пропускало лише вузьку смугу світла.Лада оглянулася.

— Камера стояла там.

— Так.

— Настя підійшла до сходів.

— І зникла.

Громов нахилився до перил і подивився вниз.

— Службові двері.

— Саме так.

Лада повільно спустилася на кілька сходинок.Старі металеві двері були в кінці невеликого коридору.Вона підійшла ближче.Двері виглядали звичайними.Нічого особливого.

— Замкнені? — запитав Громов.

Лада натиснула на ручку.

Двері трохи скрипнули і відчинилися.

— Ні.

Вона нахмурилася.

— Цікаво.

За дверима був вузький прохід, який вів до заднього двору школи.Громов оглянув простір.

— Хороше місце, щоб непомітно вийти.

— Саме це мене і турбує.

Лада вже хотіла вийти надвір, коли раптом почула голос.

— Перепрошую… що ви тут робите?

Вона різко обернулася.На сходах стояла жінка.Приблизно сорока років.Стриманий одяг, окуляри, у руках папка з документами.Вона виглядала трохи розгубленою.

— Ми з поліції, — спокійно сказала Лада.

Жінка напружилася.

— Я… я знаю.

Лада зробила крок ближче.

— Ви працюєте тут?

— Так.

— Ваше ім’я?

— Олена Борисівна.

Громов тихо присвиснув.

— Учителька літератури?

Жінка різко подивилася на нього.

— Так.

Лада одразу помітила, як змінилася її поведінка.Плечі напружилися.Руки стиснули папку сильніше.

— Ми хотіли поставити вам кілька запитань, — сказала Лада.

Олена Борисівна ковтнула.

— Про Настю?

— Так.

На кілька секунд у коридорі запанувала тиша.Жінка відвела погляд.

— Я… вже все розповідала директору.

— Нам потрібно почути це ще раз.

Громов сперся на перила.

— Особливо про той день.

Олена Борисівна нервово поправила окуляри.

— Це був звичайний урок.

— Контрольна? — уточнила Лада.

— Так.

— Настя була на уроці?

— Так.

— Як вона поводилася?

Жінка відповіла не одразу.

— Нормально.

— Ви впевнені?

— Так.

Громов уважно дивився на неї.

— Ви нервуєте.

— Ні.

— Трохи.

— Я просто хвилююся за дитину.

Лада не відводила погляду.

— Ви бачили Настю після уроку?

Жінка мовчала.

Кілька секунд.

Потім сказала:

— Ні.

— Точно?

— Так.

Громов тихо сказав:

— Дивно.

Олена Борисівна різко подивилася на нього.

— Що саме?

— Те, що ви відповідаєте так, ніби боїтеся сказати щось зайве.

— Це неправда.

— Можливо.

Лада втрутилася:

— Пані Олено, нам важливо знати правду.

Жінка раптом опустила очі.Її пальці почали нервово стискати папку.

— Правда… — тихо сказала вона.

— Так.

Вона підняла голову.

— Ви не розумієте.

— Що саме?

Олена Борисівна прошепотіла:

— Іноді правда може бути небезпечнішою за брехню.

Лада і Громов переглянулися.

— Ви боїтеся правди? — запитала Лада.

Жінка повільно похитала головою.

— Ні.

Вона зробила паузу.

— Я боюся того, що вона зробить з людьми.

У коридорі стало ще тихіше.

Громов тихо сказав:

— Це звучить так, ніби ви знаєте більше, ніж говорите.

Олена Борисівна заплющила очі.

І вперше Лада побачила в її погляді справжній страх.

Після допиту вчителька так і не сказала нічого конкретного. Вона лише повторювала, що хвилюється за дівчинку і що не знає, куди могла зникнути Настя. Але її поведінка була дивною — надто нервовою для людини, яка нібито нічого не приховує.

Лада і Громов мовчки вийшли зі школи.

На подвір’ї було прохолодно. Вітер гойдав гілки дерев, і сухе листя тихо шаруділо під ногами. Діти десь на іншому кінці двору сміялися, не підозрюючи, що зовсім поруч дорослі намагаються зрозуміти, куди зникла їхня однокласниця.

Лада підійшла до машини й на секунду зупинилася.

Вона ще раз подумала про вчительку.

Щось у її словах не сходилося.

Щось вона приховувала.

— Дивно поводилась вчителька, так, пані поліцейська? — сказав Громов, стоячи поруч.

Лада зітхнула.

— Так. І дуже дивно.

Вона відкрила двері машини.

— За нею потрібно поспостерігати.

— Погоджуюся, — відповів Громов.

Вони сіли в машину.Лада завела двигун, і автомобіль повільно виїхав зі шкільного подвір’я.Кілька хвилин вони їхали мовчки. За вікном пропливали будинки, магазини, зупинки. Звичайне міське життя тривало, ніби нічого не сталося.Громов дивився вперед, але краєм ока помітив, що Лада стала тихішою, ніж зазвичай.Її погляд був десь далеко.

— Що сталося, пані поліцейська? — запитав він нарешті. — Ви раптом дуже замислилися.

Лада нічого не відповіла.Вона міцніше стиснула кермо.

— Переживаєте, що справа зайшла в глухий кут? — додав він трохи жартівливим тоном.

І раптом побачив, як по її щоці повільно скотилася сльоза.Громов одразу перестав усміхатися.

— Вибачте, — тихо сказав він. — Я не хотів вас образити.