Розділ 3 Тінь минулого

Після відвертої розмови з Іриною Лада довго сиділа в машині.Двигун уже працював, але вона не поспішала їхати.Слова жінки все ще звучали в її голові.

«Іноді дитину втрачаєш не тоді, коли вона зникає…»

Лада глибоко вдихнула і дістала блокнот.Вона ще раз відкрила записи і почала перечитувати їх з самого початку.Повільно. Рядок за рядком.

Камери нічого не показали.

У школі — жодних підозрілих подій.

Вікно без зламу.

Батько нервує сильніше, ніж мати.

Вона підкреслила останній пункт ручкою.Лада відкинулася на спинку сидіння.

— Нічого… — тихо сказала вона сама собі.

Жодної зачіпки.Жодного свідка.Жодного сліду.Наче дівчинка просто зникла з повітря.Її непокоїло лише одне.

Андрій.

Його нервозність.

Його агресія.

Але це могло бути просто страхом.Коли зникає дитина — люди поводяться по-різному.Хтось плаче.Хтось мовчить.Хтось злиться.

Лада закрила блокнот.

— Треба думати далі.

Вона завела машину і поїхала до відділку.

Було вже пізно.У коридорах відділку горіло лише кілька ламп. Більшість кабінетів були зачинені.Черговий сидів за своїм столом і переглядав документи.Коли Лада зайшла, він підняв голову.

— Ну що, як справа? — запитав він.

Лада зняла куртку.

— Поки ніяк.

Вона зітхнула.

— Виявилось складніше, ніж я думала.

Черговий уважно подивився на неї.

— Такі справи завжди складні.

Він глянув на годинник.

— Уже пізно. Завтра приїдеш — продовжиш.

Лада похитала головою.

— Ні.

— Що значить «ні»?

— Я залишусь сьогодні.

Черговий трохи здивувався.

— На ніч?

— Так.

Він зітхнув.

— Як скажеш. Але будь обережна. Не перенапружуйся.

Лада ледь усміхнулася.

— Добре. Дякую за турботу.

Черговий передав їй ключі від кабінету.

— Якщо що — я тут.

— Домовились.

Лада зайшла до свого кабінету і зачинила двері.Тиша.Вона увімкнула настільну лампу.М’яке світло освітило стіл.Лада дістала папку зі справою і розклала всі матеріали перед собою.

Фотографії.

Записи.

Схеми.

Вона почала переглядати все заново.Знову і знову.І знову.

Камери.

Школа.

Будинок.

Розмова з матір’ю.

Розмова з батьком.

Вона намагалася знайти хоча б щось.Будь-яку дрібницю.Але сторінки залишалися однаковими.Порожніми.Лада втомлено потерла очі.Годинник показував уже майже одинадцяту.Вона піднялася і підійшла до вікна.Нічне місто було тихим.Світло ліхтарів відбивалося на мокрому асфальті.

— Де ж ти… — тихо прошепотіла вона.

Лада довго сиділа за столом.Настільна лампа кидала жовте світло на розкладені перед нею папери. У кабінеті було тихо. Лише годинник на стіні відміряв час.Вона знову переглянула записи.

Камери — нічого.

Школа — нічого.

Будинок — нічого.

Лада відклала ручку і потерла скроні.

— Так не буває… — тихо сказала вона.

Кожне зникнення залишає слід. Завжди.Навіть якщо цей слід дуже маленький.Вона підвелася зі стільця і почала ходити по кабінету.Її погляд випадково впав на полицю з архівними папками.І раптом у голові з’явилася думка.

— Архів…

Лада різко зупинилася.

А якщо це вже було раніше?

Вона швидко взяла ключі і вийшла в коридор.

Черговий підняв голову.

— Ти куди?

— В архів.

— У таку годину?

— Мені потрібно перевірити дещо.

Не чекаючи відповіді, Лада швидко пішла коридором.

Архів

Архівний блок знаходився в іншому крилі відділку.Старі двері скрипнули, коли вона відкрила їх.Всередині пахло пилом і старим папером.Лада увімкнула світло.Перед нею стояли довгі стелажі, заповнені папками.

На кожній були підписи.

«Вбивства»

«Крадіжки»

«Шахрайство»

Вона повільно проходила між полицями, читаючи назви.Її кроки відлунювали в порожньому приміщенні.І раптом вона побачила потрібну полицю.

«Зникнення».

Лада зупинилася.Її пальці ковзнули по корінцях папок.Кожна з них була чиєюсь історією.Чиєюсь трагедією.Вона витягнула одну.Потім другу.Потім третю.Але нічого схожого.Лада вже хотіла поставити папку назад, коли її погляд зачепився за іншу.Вона виглядала старішою за інші.На обкладинці було написано:

«Зникнення неповнолітньої. 2014 рік.»

Лада нахмурилася.

— Цікаво…

Вона взяла папку і повернулася до свого кабінету.

Сидячи за столом, Лада відкрила справу.Сторінки були пожовклі.У папці лежали фотографії, протоколи допитів, вирізки з газет.Вона почала читати.Спочатку швидко.Потім повільніше.Щось у цій справі змусило її зупинитися.Фотографія.На ній була дівчинка.Приблизно того ж віку, що й Настя.Підпис під фото:

«Марія Савчук. Зникла після школи.»

Лада відчула холод у грудях.Вона перегорнула сторінку.

Дата зникнення.

Весна.

Того ж місяця.

Вона відкрила газетну вирізку.Великий заголовок:

«Зникнення школярки сколихнуло місто»

Лада почала читати.Тоді ця справа набула великого розголосу.

Поліція перевірила все.Школу.Сусідів.Родину.Але дівчинку так і не знайшли.Лада повільно відклала газету.Її серце билося швидше.Вона почала переглядати фотографії.Будинок.Школа.Автобусна зупинка.

Серед безлічі старих фотографій, пожовклих газетних вирізок і протоколів допитів Лада раптом зупинилася.Її погляд зачепився за знайоме прізвище.

Ковальчук.

Спочатку вона подумала, що їй здалося. Вона нахилилася ближче до столу, підсунула лампу і ще раз перечитала рядок.

Ні.

Помилки не було.

Її тіло раптово покрилося холодним потом. У голові миттєво спливли спогади, які вона багато років намагалася поховати глибоко в пам’яті.Це прізвище вже з’являлося в іншій справі.Справі, яку вона ненавиділа навіть згадувати.Справі про зникнення Ольги Вербицької.Її сестри.Лада різко відсунулася від столу. Серце билося швидко і нерівно. На мить їй здалося, що повітря в кабінеті стало надто важким.Вона підвелася і підійшла до вікна.Різким рухом відчинила його.Холодне нічне повітря вдарило в обличчя. Лада глибоко вдихнула кілька разів, намагаючись заспокоїтися.Вона дивилася у темряву нічного міста.І думала.