Розділ 1 Перед зникненням

Декілька днів до цього…

— Мамо, я до школи!

— Обід із собою взяла? — запитала Ірина, визираючи з кухні.

— Так, мамо, все взяла, — буркотливо відповіла Настя.

Вона швидко вибігла на вулицю, притискаючи портфель до грудей. Не встигла закинути його на плечі, як за поворотом уже з’явився жовтий шкільний автобус.

Двері з тихим шипінням відчинилися. Настя піднялася сходинками й ковзнула поглядом салоном. Навколо — знайомі обличчя, звичний гомін, сміх.

— Привіт! — помахала їй Оленка, посуваючись ближче до вікна.
— Привіт. Сьогодні знову разом на обід?
— Ага.

Автобус рушив. За вікном повільно пропливала площа, нові скляні будівлі, потік машин і люди, що поспіхом переходили дорогу.

Настя сперлася чолом об холодне скло. На мить їй здалося, що хтось дивиться на неї з вулиці. Вона швидко перевела погляд — але серед перехожих були лише звичайні ранкові обличчя.

Автобус звернув за ріг. Відчуття не зникло.

Настя нічого не сказала Оленці.

На годиннику було 8:30. Андрій у поспіху одягався на роботу.

— Де моя сорочка? — з буркотінням запитав він.

— Там, де ти її поклав, — спокійно відповіла Ірина.

Вона зітхнула, відклала рушник і підійшла до шафи. Синя в білу смужку сорочка висіла на самому краю. Вона одразу її помітила.

— Ось, тримай.

— Дякую. Я побіг.

— Гарного дня, — тихо сказала Ірина.

Вона дивилася йому вслід довше, ніж зазвичай. Андрій навіть не озирнувся.

Ірина не одразу повернулася до справ. Щось у його поспіху здалося їй дивним.

Автобус під’їхав до школи. Діти шумно виходили на подвір’я.

Настя залишалася на місці. Вона дивилася у вікно на шкільний двір. Біля воріт стояла незнайома машина.

— Настю, — покликала Оленка.

Настя не відповіла.

— Настю, ми приїхали.

— Так… уже йду, — тихо сказала вона, не відводячи погляду від вікна.

— Усе добре? — запитала Оленка.

— Так. Не зволікай.

Вийшовши з автобуса, дівчата попрямували до школи. О дев’ятій починалися уроки. Дзвінок розрізав ранковий гомін, закликаючи всіх до класів.

Першим була математика. Настя, як завжди, сіла біля вікна поруч з Оленкою.

До класу зайшла Лариса Миколаївна.

— Доброго дня, діти.

— Добрий день, — озвався клас майже хором.

Почалася перекличка.

— Бондаренко?
— Є.
— Гнатюк?
— Є.

Настя дивилася у вікно. Біля шкільної огорожі стояла чорна машина. Та сама.

— Ковальська?

Вона не поворухнулася.

— Ковальська є в класі?

Оленка легенько штовхнула її ліктем.

Настя здригнулася.

— Я… так. Є.

У класі хтось тихо засміявся. Настя відчула, як до щік приливає тепло. Вона швидко опустила очі в зошит.

— Настю, що з тобою? — прошепотіла Оленка. — Ти сьогодні дивна.

Настя ще раз глянула у вікно. Машина стояла там само.

— Ні, все добре, — тихо відповіла вона. — Просто не виспалась.

Але серце билося занадто швидко.

Дзвінок на перерву різко прорізав тишу класу. Сорок п’ять хвилин минули майже непомітно — цифри на дошці змінювалися, крейда поскрипувала, а думки Насті раз по раз поверталися до вікна.

Діти шумно підхопилися зі своїх місць. Хтось одразу побіг у коридор, хтось залишився доробити приклад, а хтось голосно сміявся, обговорюючи вихідні.

Настя вийшла повільніше за інших.

У коридорі було людно й гамірно. Запах їдальні змішувався з ароматом парфумів старшокласниць. Хтось біг сходами, хтось сперечався біля розкладу.

Раптом вона відчула легкий дотик до спини.

— Де ти була? — усміхнулася Оленка. — Я навіть не помітила, як ти вийшла.

— Просто затрималась, — спокійно відповіла Настя.

Вони відійшли ближче до вікна. Сонце пробивалося крізь хмари, на подвір’ї хтось грав у м’яч.

— Як там твої квіти? — запитала Оленка.

Обличчя Насті одразу ожило.

— Уявляєш, сьогодні троянда розпустила першу пелюстку. Я так боялася, що вона не приживеться… А ще посадила гладіолуси. Якщо все буде добре, за місяць вони вже підростуть.

Вона говорила швидше, ніж зазвичай, і навіть сміялася. Квіти були її маленьким світом — тихим і передбачуваним.

— Я рада, що в квітів є така турботлива господиня, — пожартувала Оленка.

Настя посміхнулася.

— А як твоя Муся?

— Ой, вона вчора знову лаяла на перехожих. Така вреднуля… Але без неї вдома було б тихо.

На мить усе здавалося звичайним. Простим. Безпечним.

Наступний дзвінок покликав усіх на урок літератури.

Коли вчителька оголосила, що буде контрольна, клас дружно застогнав.

— Та ми ж не готувалися! — почувся чийсь голос.

Настя здивовано підняла брови. Вона й справді забула. Усередині на секунду защеміло, але вона швидко заспокоїлася. Вона знала матеріал.

Годинник над дошкою відміряв хвилини. Стрілка рухалася рівно, спокійно. Звичайно.

Настя писала впевнено. Час від часу погляд сам тягнувся до вікна.

На подвір’ї все було тихо.

Занадто тихо.

Коли урок закінчився, коридор знову наповнився галасом. У натовпі її випадково штовхнули, і вона втратила рівновагу.

— Обережно!

Вона впала на коліно.

— Вибач, я не хотів, — перед нею зупинився Денис. — Ти не вдарилась?

— Ні, все добре, — відповіла Настя, приймаючи його руку.

Вона підвелася, обтрусила форму й пішла далі разом з Оленкою.

Шкільний день закінчився. Коридори спорожніли швидше, ніж зазвичай. Діти поспішали додому, обговорювали плани на вечір, сміялися.

Настя не поспішала.Вона стояла біля дверей кабінету літератури, стискаючи ремінець портфеля. Серце билося трохи швидше, ніж хотілося б.

Вона постукала.

— Заходьте, — почувся голос Олени Борисівни.

Кабінет був майже темний — лише настільна лампа освітлювала стіл. На ньому лежала велика папка з перевіреними зошитами.