“Правда, що руйнує”

Скрип… І знову скрип…

Було чути в оселі Ковальських. Ніхто не звертав на це уваги. Ірина готувала сніданок, Андрій читав газету.

Але було дивно: Насті, яка зазвичай першою приходила на сніданок і допомагала матері, не було.

«Можливо, зайнята», — подумала Ірина й покликала дівчинку.

— Настя!

Вона покликала вдруге:

— Настя, йди на сніданок!

Відповіді не було.

Тоді Ірина почала підніматися до кімнати доньки. Сходинка за сходинкою. У будинку було чути лише телевізор і скрип сходів.

Ірина наблизилася до кімнати й на мить застигла. Двері були не замкнені — навіть напіввідчинені. Із щілини віяв холодок. Не було чути ні голосу, ні жодного звуку.

Ірина довго стояла й дивилася на двері, не розуміючи, що відбувається.

«Можливо, спить», — подумала вона.

Нарешті мати взялася за ручку. Вона була холодна. Із прочинених дверей тягнуло ледь відчутним вітром.

Ірина зайшла до кімнати. Але там нікого не було. Лише горнятко чаю, від якого здіймався ледь помітний пар — воно було ще тепле.

Ірина вмить вибігла з кімнати. Вона бігла сходами так легко, ніби летіла, не відчуваючи їх під ногами.

— Андрію!

Через гучний телевізор він нічого не почув.

— Андрію, Насті немає! — вдруге крикнула вона.

Пробігаючи повз стіл, Ірина зачепила його — сніданок з гуркотом розсипався по підлозі.

Андрій здивовано повернувся.

— Що сталося?

— Насті немає… Двері відчинені. І така тиша…

У Андрія похололо всередині. Він потягнувся до телефону, щоб викликати поліцію. Але щось його зупинило.