П'яте продовження

Надворі був чи то пізній вечір, чи то вже глибока ніч. У порожній кімнаті з невеличким ліжком спав Адріан.

Раптом із тумбочки біля ліжка почувся різкий звук. Адріан розплющив очі в темряві. Сонний хлопець ледве дотягнувся до телефону. Екран світився ім’ям, яке ще годину тому він намагався не згадувати.

Блондин спершу навіть не зрозумів, що відбувається, і трохи роздратувався. Але щойно побачив на екрані напис «Марінетт» і час у правому верхньому куті — 02:35, сон одразу зник. Його серце сильно гупало в грудях, видаючи хвилювання.

— Алло… — здивовано сказав юнак, намагаючись не панікувати.

У слухавці чувся шум, шарудіння, якісь незрозумілі звуки. І серед усього цього — тихий, переляканий голос Марінетт:

— Мені страшно…

Адріан різко сів на ліжку. Паніка накривала все сильніше. Серце билося так швидко, ніби хотіло вирватися з грудей.

— Ти де? — запитав він, уже не приховуючи тривоги.

За шарудінням листя і далеким тріском гілок він приблизно розумів, що дівчина десь у лісі. Але сама Марінетт, окрім важкого дихання, майже нічого не говорила.

— Ти в лісі? — хлопець підвівся і почав нервово ходити по кімнаті. — Марінетт! Марінетт!

— Так… у лісі, — тихо відповіла вона. — Я… я не знаю точно. Я пішла стежкою вниз… тут темно… я не бачу дороги назад.

— Ти стоїш чи йдеш?

— Стою… — її голос здригнувся, майже переходячи в плач. — Мені… мені страшно…

— Добре. Не рухайся. Я йду.

Адріан швидко накинув на плечі куртку і побіг сходами на перший поверх.

— Ти мене чуєш? — запитав він уже на вулиці, швидко крокуючи лісом якоюсь стежкою.

— Чую…

— Добре. Я близько. Не хвилюйся.

Холодне повітря обпікало обличчя, гілки дерев подекуди били по руках і плечах. Але Адріан навіть не помічав цього.

— Говори зі мною, — сказав він у телефон, швидко спускаючись схилом. — Що ти бачиш?

— Дерева… і… я чую воду, — тихо відповіла Марінетт. — Адріане… мені страшно…

Воду? — раптом подумав хлопець і різко зупинився. Він пам’ятав, що неподалік від будинку є невеликий струмок.

— Добре. Ти біля струмка. Чуєш мене?

— Так…

— Я вже близько.

Він майже біг. Ліхтарик телефону світив не дуже яскраво, але цього вистачало, щоб хоч трохи бачити дорогу.

— Мені страшно… — тихо повторила вона.

Світло ковзало між деревами. І раптом Адріан краєм ока помітив силует.

— Марінетт! — голосно крикнув він і кинувся вперед, продираючись крізь гілля.

— Тихо-тихо-тихо… — швидко заговорив він, наближаючись.

Марінетт, забувши про все, зробила кілька кроків і побігла йому назустріч. Вона підбігла і кинулася в його обійми так міцно, ніби земля під ногами досі була нестійкою.

Адріан притиснув її до себе.

— Все… не плач, — тихо сказав він, міцно обіймаючи її. — Я тут. Все добре… все добре.

— Я хотіла… я хотіла… — говорила Марінетт, не перестаючи тремтіти й стискаючи його куртку.

Адріан обережно зняв свою куртку і накинув її їй на плечі.

— Так краще?

— Трохи… — вона підняла очі. — Ти злий?

Адріан на секунду замовк. Він і сам не знав, чи сердиться. Зараз було важливо тільки одне — Марінетт жива і стоїть поруч, гріючись у його обіймах.

— Ні. Звісно ні.

Дівчина кивнула і знову сховала обличчя в його грудях.

Адріан ніжно взяв її за руку.

— Пішли додому.

Марінетт, притискаючись до нього, ледь кивнула.

Вони йшли повільно. Ліс більше не здавався Марінетт таким страшним. Поруч був Адріан — і цього вистачало.

Дівчина була дуже втомлена і страшенно хотіла спати. Але коли Адріан запропонував піти до своєї кімнати, залишивши її спати в цій, вона тихо сказала:

— Ні… не йди.

Хлопець усміхнувся і повернувся назад до ліжка. Він теж дуже хотів спати. Тому, не витримавши просто сидіти поруч, ліг поряд із Марінетт.

Дівчина одразу ж притиснулася до нього, мимоволі посміхаючись. Адріан обійняв її міцніше. У цей момент він зовсім забув про свого батька. Той уже давно був мертвий. А його почуття до Марінетт лише росли.

— Я тебе кохаю… — тихо прошепотів хлопець.

— І я тебе… — крізь сон відповіла Марінетт.

Адріан усміхнувся, повернувся до неї обличчям і ніжно поцілував у губи. Після цього він спокійно заснув. Марінетт жива і поруч — і цього було достатньо, щоб просто радіти. Радіти кожному дню і кожній ночі.