Четверте продовження

Надворі був чи то пізній вечір, чи то вже рання ніч. У порожній кімнаті з маленьким ліжком спав Адріан.

— Адріане! — голосно крикнула Аля, вриваючись до кімнати. — Вставай, Адріане!

— А?.. — здивовано пробурмотів хлопець, повертаючись на бік.

— Допоможи… — задихано сказала дівчина. — Марінетт зникла.

— Ну й що? — спокійно відповів юнак, розслаблено повертаючись до стіни. — То мені все одно.

— Але ж це твоя Марінетт!

Адріан промовчав. Не сказав жодного слова, не видав ані звуку.

— Та ну тебе! — роздратовано кинула Аля і вийшла, гучно грюкнувши дверима.

Адріан не посміхався і не сердився. Він просто холодно дивився на порожню дерев’яну стіну, намагаючись забути те, що щойно почув.

— Ти дивний хлопець, — раптом поруч з’явився Плаг, ніби виринувши з повітря. — Хто мені тут недавно розповідав про кохання і писав дівчачі віршики?

— Плаг! — роздратовано протягнув Адріан. — Хоч ти не заважай. Усе буде добре… ось побачиш.

Маленький квамі образливо фиркнув і повернувся до кишені, бурмочучи щось собі під ніс.

Не встиг Адріан знову заплющити очі, як уже прокинувся від сонячного променя. Настав ранок.

Він не хотів одразу вставати. Хотілося ще трохи полежати, погрітися під ковдрою. Але щойно він зручніше вмостився і знову заплющив очі, почув звук, схожий на сирену.

«Напевно, здалося», — подумав хлопець. Та минула хвилина — і звук повторився.

Якби Адріан не згадав нічний візит Альї, можливо, він і далі лежав би спокійно. Але він згадав.

Не думаючи ні про що і навіть не одягнувшись тепліше, хлопець різко підхопився й побіг сходами вниз. Вибіг на подвір’я і побачив кілька поліцейських машин біля будинку.

— Що… що сталося? — задихано запитав він.

Ніхто не відповів одразу. Лише Фелікс коротко глянув на кузена й міцніше обійняв Кагамі.

— Вона не повернулася, — тихо сказала Аля.

Слова впали прямо в груди.

— У сенсі?! Ви їй дзвонили?! — підвищив голос Адріан.

— Телефон вимкнений… — так само тихо відповіла найкраща подруга Марінетт.

Хлопець відчув, як щось холодне піднімається від живота до горла. І раптом він дуже чітко згадав її останній погляд. Той самий погляд, на який він дивився перед тим, як піти. Той момент був таким… холодним. Таким… вразливим. Таким… останнім.

«Мені все одно» — Адріан згадав свої слова, сказані Альї, і раптом зрозумів — це була брехня.

Йому було зовсім не все одно. Йому було настільки боляче, що ці слова тепер без кінця крутилися в голові.

Ніхто більше не розмовляв. Усі були розбиті, тихі, замкнуті. Лука взагалі спав — хлопець усю ніч бігав по лісі, шукаючи Марінетт, а тепер просто заснув у вітальні.

Адріан, як і всі інші, не міг змиритися з тим, що його дівчина просто зникла. Він був готовий обійти всі ліси, усю Францію, але знайти її. Знайти — і крапка.

Йому було байдуже до правил і заборон. Тому, відійшовши трохи від будинку, він перетворився на Супер Кота.

Ранковий ліс здавався спокійним і тихим. Майже мирним. Але не для нього.

Біловолосий хлопець у костюмі супергероя мчав між деревами, кричачи в різні боки ім’я дівчини.

— Марінетт! Марінетт! Марінетт!

Та у відповідь чув лише шелест листя. Хоча він щиро вірив — або дуже хотів вірити — що з Марінетт усе добре. Що вона просто загубилася. Але світ був жорстоким. Світ не шкодував ні дівчат, ні хлопців. Нікого.

Адріан ще не знав, що той останній погляд справді був останнім. Та питання «Чому я тоді не пішов? Чому?» стало докором самому собі. Воно переслідувало його майже щодня — від тієї останньої розмови і ще довго потому, поки біль від зникнення не почав потроху стихати.

Навіть Плаг більше не жартував на цю тему. Він бачив стан свого господаря. Перед ним був уже не веселий герой Парижа. А просто розбитий хлопець. Без батьків. Без дівчини. Без щастя.