Третє продовження

Ніч, на диво, минула спокійно. Лише подекуди Адріану снилися кошмари, але він усе одно не прокидався. Прокинувся хлопець уже під ранок. Потягнувся, одразу згадавши вчорашній вечір.

Він збирався піти й поговорити з Марінетт. Не жорстко, не агресивно, не так, як учора. Просто як хлопець зі своєю дівчиною. Почати спокійно, ніжно — навіть поцілувати її.

— А ви не бачили Марінетт? — запитав він, підходячи до круглого столу, за яким сиділи друзі.

— А вона пішла в ліс і не повернулася, — спокійно відповів Фелікс, зробивши ковток чаю з білого стакана.

— Щ-що?.. — тихо видихнув Адріан, відчуваючи, як перед очима на мить темніє.

— Феліксе! — Кагамі легенько штовхнула свого хлопця ліктем. — Адріане, вона справді ходила в ліс. Але Лука був поруч і привів її назад. Вона на другому поверсі, перші двері ліворуч від сходів.

— Вона… в порядку?

Кагамі кивнула, даючи зрозуміти, що все добре.

— Дякую, — сказав блондин і сердито подивився на кузена. Його жарт був зовсім не братський, а досить жорстокий. — Дякую і тобі, що був поруч, — додав він, дивлячись уже на замореного Луку.

— Адріане, зачекай… — покликала Аля, коли хлопець уже підійшов до сходів. — У вас щось сталося?

— У сенсі?

— Вона плакала… — серйозно відповіла дівчина.

— Я знаю, — тихо сказав він і пішов нагору.

Могло здатися, що йому байдуже. Але всередині від цих слів ніби щось боляче дряпало. Він розумів, що Марінетт вчинила неправильно, що вона обманювала його. Та водночас відчував і власну провину. Коли його коханій було погано, поруч був не він, а Лука.

Адріан піднявся на другий поверх і обережно відчинив двері. На маленькому одномісному ліжку біля дальньої стіни спала Марінетт.

Вона лежала на боці, спиною до дверей. Волосся розсипалося по подушці. Куртка акуратно лежала на стільці поруч.

«Жива. Тепла. Просто спить…» — з полегшенням подумав Адріан, тихо підходячи до ліжка.

Він підійшов зовсім близько і уважно подивився на дівчину. Плед трохи сповз, і йому здалося, що Марінетт мерзне. Адріан обережно поправив плед на її плечі й тихо сів на стілець поруч.

Марінетт ледь ворухнулася, відчувши чиїсь руки.

— Адріане?.. — її голос був сонний і тихий.

Хлопець завмер, дивлячись у її втомлені, трохи почервонілі очі.

— Я не хотів тебе будити.

Вона повернулася до нього обличчям. Минуло лише кілька секунд, як її очі знову почали наповнюватися сльозами.

Адріан це помітив і відчув у грудях болючий укол.

— Тихо-тихо… — ніжно сказав він, сідаючи на край ліжка. — Тільки не плач.

Він обійняв дівчину, обережно притиснувши до себе.

— Але… але…

— Все добре. Я не ображаюся, — тихо посміхнувся він. — У тебе нічого не болить?

— Ні… — тихо відповіла Марінетт. — Нічого.

— Може, ти щось хочеш?

— Хочу, — трохи впевненіше сказала вона. — Чогось теплого.

— Я зроблю тобі чаю, — усміхнувся хлопець, підводячись.

— Ні-ні… — швидко заперечила Марінетт, притягуючи його назад. — Побудь ще зі мною.

Адріан усміхнувся і знову обійняв її. Минуло лише кілька секунд — і його губи торкнулися її губ.

— Я тебе кохаю… — прошепотіла Марінетт, коли вони відсторонилися.

— І я тебе кохаю, — тихо відповів Адріан, уже знову нахиляючись до неї. — Повторимо?

І навіть без відповіді дівчини його губи знову торкнулися її губ.