Друге продовження

Ніч, на диво, минула спокійно. Лише подекуди Адріану снилися кошмари, але він усе одно не прокидався. Хлопець прокинувся вже під ранок. Потягнувся і відразу згадав учорашній вечір.

Він вирішив піти й поговорити з Марінетт. Не жорстко, не агресивно, не так, як учора. Просто як хлопець зі своєю дівчиною. Почати спокійно, ніжно — навіть поцілувати її.

Але не все виявилося так добре, як йому хотілося. Коли він вийшов до інших, одразу зрозумів, що щось не так.

— А де Марінетт? — трохи налякано запитав Адріан, щиро сподіваючись, що все добре. — Я її не знайшов.

— Вона вчора пішла… — почала Аля, піднявши на хлопця кращої подруги почервонілі від сліз очі, — і не… не повернулася.

Ці слова вдарили його, мов меч у груди. Усередині все раптом стиснулося до болю. І це — навіть попри те, що він одразу відмовлявся вірити.

— Ти жартуєш? — не крикнув, але досить голосно сказав Адріан.

— Схоже на жарт? — холодно відповіла Кагамі, яка сиділа поруч.

Та й достатньо було лише глянути на Алью, яка сховала обличчя в грудях Ніно, щоб зрозуміти: це не жарт.

— Що сталося? — тихо вимовив Адріан кам’яним голосом. Це звучало навіть не як питання, а як скрегіт каменю.

— Її… її… — намагалася вимовити Аля.

— Її тіло знайшли в лісі неподалік, — тихо сказала Кагамі, дивлячись на Адріана своїм звично стриманим поглядом, у якому тепер з’явився смуток.

Хлопець повільно сів на диван поруч із нею. Яким би сильним його не намагалися виховати, сльози — гарячі, мов лава — раптом ринули по його щоках. Повністю втративши контроль над собою, він схилився і почав плакати в плече Кагамі. Дівчина мовчки обійняла його за плечі.

Фелікс дивився на цю сцену і навіть він не зміг нічого заперечити. Він чудово розумів біль кузена. І навіть боявся уявити, що було б, якби на місці Марінетт опинилася Кагамі.

Та сидіти осторонь він теж не зміг. Тихо підійшов до кузена і поклав руку йому на плече.

— Поплач… — тихо сказав він. — Стане легше.

Настала коротка тиша, яку порушували лише схлипи Адріана та Альї.

Раптом її розірвав різкий вигук.

— Ні! Ні! Не може бути!

Адріан різко підвівся і одним рухом витер сльози.

— Я не вірю. Це не вона. Я піду її шукати.

— Адріане… — прошепотіла Аля. — Не йди. Тобі не потрібно це бачити.

Але він не чув. І чути не хотів. Він був твердо налаштований.

Вийшовши на подвір’я, Адріан випустив із рук телефон. Ще секунду тому він писав Марінетт повідомлення: «Ти де? Я хвилююся».

Телефон з гуркотом упав на землю й розлетівся на шматки. Але це вже не мало значення.

— Адріан, не йди, — сказав Лука, стоячи перед ним і закриваючи своїм тілом накриту курткою Марінетт.

— Пусти! — рвонувся вперед Адріан. — Пусти! Будь ласка! Пусти!

Лука мовчав. Просто тримав друга.

Зрештою Адріан перестав вириватися й сперся на нього, схопивши за плечі.

— Що… що сталося?

— Прошу… заспокойся.

— Будь ласка… скажи… — майже без голосу прошепотів блондин.

— Ти спав. Я не хотів тебе будити. Думав, що вона повернеться… — тихо сказав Лука.

Він знав, що Марінетт пішла до лісу. І знав чому. Знав, що їй потрібно побути на самоті. Але він не знав, що в цьому лісі водяться вовки. І тепер проклинав кожну секунду, що не пішов за нею.

— Тобто ти знав, що вона пішла, і не пішов за нею?! — раптом вибухнув Адріан, відступивши від нього. — Ти знав!

— Я винен. Не заперечую.

— Винен?! Винен?! — закричав Адріан. — Ти мав розбудити мене! Я б пішов!

— Адріан…

Лука не встиг договорити — кулак Адріана вдарив його по губі.

Адріан звинувачував усіх, поки бив Луку. Його — за те, що не зупинив і не розбудив. Інших — за байдужість. Себе — за те, що заснув. І навіть Марінетт — за те, що пішла.

— Адріан! Адріан! — крикнув Ніно, вибігаючи з дому, помітивши через вікно бійку.

— Зупинись! — додав Фелікс, який зовсім не очікував такого від свого кузена.

Вони відтягнули Адріана від Луки й обома руками тримали його за плечі.

Лука розумів його стан і навіть не ображався. Але себе… себе він проклинав.

— Пробач… — ледве чутно прошепотів Адріан, піднімаючи голову і дивлячись у синє небо, ніби в очі своїй дівчині, яка тепер жила тільки там.