Перше продовження

Адріан проспав недовго. Двері до кімнати різко відчинилися.

— Адріане… вставай…

— Що?.. — дезорієнтовано пробурмотів хлопець, повертаючись на інший бік.

— Марінетт пішла. Її ніде немає! — схвильовано сказала Аля, сподіваючись на його допомогу.

Сон зник миттєво, ніби його й не було. Ніякого поступового пробудження — Адріан уже сидів на ліжку.

— Коли?!

— Не знаю. Її ніде немає, і вона не відповідає на телефон.

У грудях щось холодно кольнуло, наче ножем. Більше питань не було — він нічого не хотів слухати. Швидко йдучи коридором, Адріан раз за разом нервово телефонував Марінетт. Вона не брала слухавку.

Хлопець вирішив обійти місцевість біля будинку. Можливо, вона десь там.

Ліс був темний і страшний, але Адріана це не зупиняло. Він біг, майже не дивлячись під ноги.

— Марінетт! — кричав він, не зупиняючись. — Марінетт!

Відповіді, на жаль, не було.

Гілки чіплялися за рукави, іноді боляче били по обличчю. У голові була лише одна думка, одне бажання: «Тільки б ти була тут…».

Плаг радив перетворитися на Супер Кота, і Адріан уже майже погодився, безнадійно витираючи сльози рукавом.

І десь по переду краєм вуха він почув щось тихе біля великого дерева. Схлип. Потім ще один. І ще, ще, ще…

Він не знав, що це. Але була хоч маленька надія, що це Марінетт — і він, майже падаючи, кинувся туди.

— Марінетт!

Вона сиділа біля дерева, обійнявши коліна. Тонка кофта, розпущене волосся, щоки мокрі від сліз.

— Марінетт… — Адріан підбіг до неї й міцно обійняв за плечі.

Дівчина не піднімала очей. Їй було безмежно соромно й страшно дивитися на нього. Ти паче у його зелені очі.

Адріан не звернув на це уваги. Він швидко зняв свою куртку і накинув її на дівчину.

— Так краще? — не відпускаючи її плечей, тихо запитав він.

Йому було боляче через обман. Але зараз це майже відійшло на другий план. Від одного лише погляду на свою дівчину він забував усе — навіть те, чого ніколи не було.

— Пробач… — тихо прошепотіла Марінетт, досі не наважуючись підняти очі.

— Тихо, тихо… — усе ще на адреналіні говорив хлопець. Його хвилювало зовсім інше. — Тобі не холодно?

— Так мені і треба… — вона ще сильніше заплакала, опускаючи голову.

Ці слова вдарили по ньому, наче молот у груди.

— Не говори так, — він обійняв її ще міцніше, ніби боявся втратити.

Марінетт мовчала. Сльози котилися по почервонілих щоках. Адріан обережно тримав її, повільно гладячи по плечах, намагаючись хоч трохи заспокоїти.

Довго дивився у темряву між деревами.

— Нам треба йти. Інакше ти зовсім змерзнеш.

Марінетт несподівано підняла погляд і навіть змогла подивитися йому в очі.

Адріан обережно підвівся і допоміг піднятися їй. Хлопець не тягнув — просто лагідно підтримував. Він добре розумів причину її втечі. Вона боялася його реакції — це було очевидно.

Щоб хоч трохи заспокоїти кохану, він вирішив сказати прямо:

— Я тебе кохаю.

Дівчина різко подивилася на нього. Почути таке після всього, що сталося… вона навіть не сподівалася.

— І ти… ти мене не кинеш? — тихо прошепотіла вона, витираючи сльози.

— Ти — моя дівчина, а я — твій хлопець, — серйозно відповів Адріан. — Так було, так є і так буде.

Марінетт сама скоротила дистанцію і притиснулася до нього. Їй було холодно, а поруч з Адріаном ставало тепло.

Хлопець обійняв її обома руками, щільно притиснув до себе й поклав підборіддя на її маківку.

Він грів її. Грів своїм тілом і своїм коханням.

— Я злий, — чесно сказав він у її волосся. — Але, будь ласка, більше не тікай. Я цього не переживу.

— Я більше так не зроблю, — тихо відповіла Марінетт, повільно дихаючи в його груди.

Адріан глибоко видихнув.

— Пішли додому.

Марінетт трохи відсторонилася від нього й ніби хотіла поцілувати. Але не наважувалася — усе ще боялася.

Адріан бачив це. І тоді взяв ініціативу на себе: міцно обійняв дівччину й ніжно притиснув свої губи до її.