Просто правда

Будинок у лісі під Парижем виявився ще гарнішим, ніж на фото в інтернеті. Дерев’яна підлога приємно поскрипувала, а легкий запах хвої змішувався з ароматом парфумів підлітків, які вже прибули на відпочинок.

— Як гарно! Головне — нічого не зламати! — засміялася Аля, скидаючи весняне пальто.

— Ти, як завжди, маєш рацію, — Ніно наблизився, щоб поцілувати її. — Давай пальто. Я повішу.

Марінетт зайшла до будинку наступною після найкращої подруги. Вона посміхалася, дивлячись на Адріана. Сам Адріан, щойно переступивши поріг, почав думати, що б такого зробити для Марінетт. Зрештою вирішив не питати, а просто зробити так, як колись радив більш досвідчений друг — він мовчки взяв її куртку і повісив поруч з іншими.

— Дякую, — тихо сказала дівчина, вже тягнучись до його губ.

Після короткого поцілунку Адріан відсторонився першим і тихо прошепотів:

— Тобі не холодно?

— Ні… — так само тихо відповіла вона. — Все добре.

Адріан ледь усміхнувся і повернувся допомагати найкращому другові з речами. Марінетт же після його відходу помітно засмутилася, розгублено дивлячись у спину свого хлопця. Їй було боляче від думки, що вона його обманює. Навмисно не говорить правду про його батька — правду, яку, як їй здавалося, Адріан не зміг би витримати.

— Щось сталося? — несподівано підійшов Лука, чим налякав Марінетт.

Вона відвела погляд, боячись, що він помітить її справжній стан. І це було далеко не єдине, що її бентежило.

— Ні, дякую. Все добре.

— Ти впевнена? — хлопець не полишав спроби допомогти подрузі. — Ти ж знаєш: я завжди вислухаю.

— Точно, — дівчина повернулася до нього і поклала руку йому на плече. — Просто задумалася.

— Ну… добре, — невпевнено прошепотів Лука.

Він теж засмутився, бо не зміг допомогти подрузі. Та й взагалі його трохи зачепило, що Марінетт не поділилася з ним проблемою. Хоча… можливо, ніякої проблеми й немає?

Вечір настав швидше, ніж хотілося. Було близько восьмої вечора, але за вікном уже темніло так, ніби стояла третя ночі. Марінетт, попри розпал свята, захотіла вийти, щоб побути на самоті й обдумати все, що накопичилося.

— Ти куди?! — стривожено запитала Аля, перекрикуючи музику через пів будинку.

— На вулицю, — відповіла синьоволоса, коли подруга підійшла ближче. — Подихати свіжим повітрям.

— Все добре? Чи, може, щось із…

— Ні! — різко відповіла Марінетт. — Все добре, просто… — вона перевела погляд на Адріана, який сидів поруч із Ніно, — просто хочу трохи пройтися. Я ненадовго.

Аля схвально кивнула і пішла шукати Ніно. Марінетт же вийшла на подвір’я. Вона підняла голову, розглядаючи верхівки високих дерев, що темніли на фоні нічного неба. Раптом щось змусило її дістати листа від батька Адріана — того самого, який вона знайшла в його альбомі.

Сльози з’являлися самі собою, поки вона перечитувала рядки.

— Чому ти тут одна? — раптом пролунав голос позаду.

Дівчина різко обернулася. Поруч стояв Адріан і серйозно дивився на неї.

— І… що ти робиш? — ще суворіше додав він.

Марінетт так злякалася, що навіть не встигла сховати листа. Адріан підійшов ближче, легко усміхнувся й обережно притягнув її до себе за талію. Марінетт притулилася до нього майже автоматично. Її руки лягли йому на груди. Він нахилився, щоб завершити цей жест — поцілувати її.

— Я радий, що ти тут, — тихо сказав він.

Від цього ніжного моменту Марінетт зовсім забула про лист. Той просто вислизнув із її рук.

— Ой…

— Я підніму, — усміхнувся Адріан.

Він нахилився і підняв аркуш.

— Нічого страшного, — легко сказав хлопець, помітивши напис батьковим почерком: «Адріан». — Це… мені?

Його дії випередили відповідь. Адріан почав читати. Очі швидко пробігли перший рядок, потім другий. Марінетт із жахом спостерігала, як приємна усмішка на його обличчі повільно зникає.

— Адріане… — тихо почала вона, відступаючи на крок.

Хлопець дочитав до кінця й повільно підняв зелені, мов смарагд, очі на кохану.

— Ти знала? — майже пошепки сказав він. — Ти знала!

Марінетт відступила ще на крок.

— Я хотіла… хотіла сказати… — ледь не плачучи прошепотіла вона.

— Скільки?

— Що?

— Скільки часу ти це знала?

Її пальці нервово стиснули край кофти.

— Давно… — вона відвела погляд, дивлячись то на землю, то на небо, аби тільки не зустрітися з його очима.

Та все ж Марінетт помітила, як різко розвернувся Адріан.

— Ти… куди? — тепер сльози вже текли по її щоках.

— Залиш мене в спокої! — крикнув він голосом, зовсім не схожим на свій. — Мені… мені потрібен час.