Глава 18

Всю дорогу мене не покидала цікавість, коли машина сповільнила рух біля нас знаходився якийсь заклад з вивіскою «Дрімучий сад» в вікнах світилися різні відтінки світла; жовтий, синій, фіолетовий. І я раптом пригадала мою з Владом розмову. 

«— Можливо однієї суботи ми зустрінемося з тобою в барі, а не тому, що на мене напали з ножем»

«— Судячи з того, як ти любиш пригоди та з'являтися невчасно, то я не здивуюся, якщо все ж зустрінемося не в барі.» 

Можливо сьогодні й не субота, але з ножем на мене точно не напали. 

— Це бар? 

— Так. Я ж обіцяв, що колись зустрінемося за випивкою, а обіцянки потрібно дотримуватися. 

Я вдивлялася в обличчі цього чоловіка і гадала за, що він мені дістався буває мені здається, що я його негідна. 

— Ну же виходимо. — Чоловік вийшов перший і відкрив мені дверцята. 

Як тільки ми увійшли всередину очі рефлексом закрилися від такої кількості ламп і можна було впасти від такого натовпу. Міцна рука знайшла мою і потягла до барної стійки. 

— Два віскі з колою та льодом. 

Через хвилину біля нас вже стояли напої й ми одночасно їх випили. 

Не знаю скільки було таких склянок, але в мене з'явилося різке бажання танцювати. Рухи були легкими та ловили самі ритм музики. Раптом відчуваю запаморочення починаю шукати Влада очима, але його ніде немає за моєю спиною відчуваю тертя іншого тіла, але не такого як Влада якогось зайвого м'язистого, твердого, міцного. Розуміння виводить з мого організму весь випитий алкоголь хочу закричати, але не встигаю дії чоловіка швидкі та впевнені, ганчірка затуляє мені рота та останнє, що пам'ятаю, як мій туманний погляд шукає Влада по приміщені. 

Голова нахилена вбік, ноги болять як і голова знову це дурне відчуття від якого минулого разу змогла втекти. Руки не двигаються схоже вони прив'язані до чогось навхрест ноги розведені кожна з яких прикріплена до ніжок чогось схожого на стілець. Це так банально захотілося закотити очі. Вирівнявши прямо голову починаю поступово відкривати очі кидається знайомі стіни, шпалери, ламінат, шафа. Моя квартира я у своїй старій квартирі. Різко повертаю голову в сторону дверей і стискаю губи від огиди знову він. 

— Бачу одяг ви не змінюєте. — Уїдливо промовила.

— Ні. 

Я такого огидного чоловічого голосу за все своє життя ніколи не чула. 

— Сподіваюсь хоч випираєте свій одяг, ато від бігу напевно сильно потієте. 

На його чорних замазаних вустах з'являється посмішка з ямочкою. 

Жовч підкрадається, але на цей раз я її відганяю. Оглянувши кімнату бачу, що сама Влада поруч немає. Чорт, що він зробив з ним. Злість та захист з'являється та поширюються по кожному міліметру мого тіла. 

— Випираю. З кров'ю якось не сильно приємно ходити. 

— То нащо вбиваєте?

Я тягну час. Кожне наше слово дорівнює шансу вийти звідси живою. На стільці знаходжу вилазивши й кусочок дерева починає тихо натирати об неї мотузку. 

— Ти не розумієш! — Раптом його голос мало не верещить. 

Від чого в моїй голові ніби тупиться стадо комах. 

— То розкажи мені. 

Ха-ха-ха-ха-ха по кімнаті проноситься його гучний сміх. 

— Ні. Поки для цього рано в нас ще буде трішки часу для балачок. 

Мотузка практично розрізалась ще трішки і я буду вільна. 

— Про що ти? 

Боже. Ці очі чому вони так сяють ніби штучні. 

— Час, коли я буду тебе душити повільно насолоджуюсь кожним твоїм останнім вдихом. 

— Як тебе звати? 

— Тимофій. Тимофій Бойко. 

Значить теорія продовження кровавої традиції була вірна. Я на мить зупинилися відчуваючи, як серцебиття пришвидшується, а потім знову почала розрізати міцний матеріал і нарешті вона піддалася. Мотузка на ногах ослабла і я її з якоюсь не відомою для себе силою відірвала. 

Тимофій відразу зреагував і накинувся на мене я вдарила його в правий бік стегна, але наступний рух він прорахував перечепив і кинув з такою силою, що я відлетіла в інший кінець кімнати. Голова забилася нога ніби викрутилися, а в спині відчула різкий біль майже стримувавши стогін зі слізьми в наступній секунді відчуваю, як мене тягнуть, що в результаті посилює різкий нестерпний біль. Кидають на стілець, і сльози вириваються з очей куприк болить. Тимофій хватає моє підборіддя з криками: — ДИВИСЯ НА МЕНЕ! 

І я підіймаю погляд не витерпівши  біль напружую лоб. 

— Ось ти яка, а я тобі довіряв розповів своє справжнє ім'я думав, що ти мене зрозумієш. 

— Вставай. Живо. 

Я не змогла, і це його вивело він стиснув ще міцніше моє підборіддя так, що аж очі заплющилися потекла сльоза котра схоже покотила на чоловічу огидну руку. Він схопив мене за руку і потягнув через біль я хотіла впасти вмерти прямо тут в цю секунду, щоб мук не було. 

Коли виходили з квартири в унісон вийшла сусідка Зіна Олександрівна. Вона оніміла, коли впізнала мене оглянула моє майже нерухоме тіло, обличчя в сльозах, розмазану туш. Від цього мені захотілося заплакати ще дужче. 

Тимофій кинув мене на землю. Ноги підкосилися і я закричала від болю. Ненавиджу слабкість. 

Чоловік підійшов у притул до похилої жінки і я хотіла кричати старалася, але вийшов такий писк — як в кота якому придавили дверима хвіст. Я не чула їхню розмову, але по обличчю Зіни Олександрівни яке побіліло від страху я зрозуміла, що Тимофій погрожує. 

Через кілька мить мене знову поставили на ноги й потягли по сходах. 

— Куди ми йдемо?! — Мало не заверещала я. 

— Здогадайся. 

І я здогадалася — це був парк. Він мене закинув у багажник якоїсь білої вантажівки та повіз, мене всю дорогу катало по твердій поверхні. 

Машина сповільнила рух і я зрозуміла, що мій кінець скоро.