Глава 2

— Чим можу допомогти? — Грубий чоловічий голос пролинув через декілька хвилин мовчання.

— Здається я знайшла підказку хто вбивця Марії.

Тіло чоловіка напружилося, а голова повернулася в мою сторону. 

— Прошу сідайте. Його рука направилася в напрямку стільця.

— Гаразд, але спершу, будь ласка, приставтесь. 

— Владислав Ігорьович, а ви? 

— Ванесса Садикова.

— Приємно познайомитися. — Сказав Владислав. 

— Взаємно. — Ввічилово відповіла.

— То який доказ ви знайшли? 

 Потягнувшись до сумочки обережно дістала клаптик зеленої тканини. Слідчий дивився дивно зацікавленим поглядом. 

— Ось. Це чоловіча шкарпетка, але проблема полягає в тому, що Марія ніколи не запрошувала до себе нікого окрім батьків та мене її найкращої подруги, це була її фобія в мене були навіть думки, що вона когось боїться. Але це ще не все увійшовши в її квартиру в раковині лежала посудина зі свіжими залишками їжі.

Щелепа Владислава помітно напружилася, а погляд потемнішав. 

— Гаразд. Ми вдячні за вашу допомогу ви зможете залишити свій номер телефону, щоб в разі чого мали змогу вам набрати? 

— Так, звісно. Написавши свої контактні дані я вийшла з кабінету слідчого з дивним відчуттям всередині. 

Поки йшла до своєї однокімнатної квартири поринула у свої думки навіть не помітивши перед собою сусідку з протилежної квартири. 

— Вибачте, Зіно Олександрівно.

— Нічого, Ванесс все гаразд. Ти як — запитала бабуся. 

— Нормально, — досить сумним голосом, як для нормальності відповіла. 

— Тримайся, якщо забігай до мене на чай 

— Гаразд.

Опинившись у своїй квартирі видихнула з полегшенням ця розмова вибила мене з роздумів та змусила повернутися в реальність. Цікаво, що буде робити слідчий з тією шкарпеткою можливо покладе її в дальній ящик, а можливо буде думати про наступний крок.