Пірат та Сміливець

Ранок видався по-літньому лагідним. Сонячні зайчики танцювали по дощатій підлозі, вітер грав фіранками, а на подвір’ї господар порався з яскраво упакованою коробкою. Сміливець, як завжди, займав стратегічно важливу позицію на підвіконні й спостерігав за тим, що відбувається, з виглядом генерала перед боєм.

Дівчинка з самого ранку носилася по дому — адже в неї був день народження. Вона вдесяте поправляла бантик, заглядала в дзеркало, притискала до грудей старого плюшевого зайця й намагалася приховати своє хвилювання.

Нарешті господар увійшов до будинку, тримаючи коробку в руках.

— З Днем народження, — сказав він і поставив її на стіл. — Це тобі, Саша.

Дівчинка розгорнула папір, підняла кришку і затамувала подих від здивування.

Усередині, в акуратній клітці, сиділо маленьке пухнасте диво. Канарка!

 Золотисто-жовта, немов промінчик сонця, з чорними блискучими очима й акуратним дзьобиком. Пір’їнки на грудях трохи здригалися — пташка була насторожена, але явно здорова й доглянута.

— Її звати Лимонка, — усміхнувся господар. — Сподіваюся, ви потоваришуєте.

— Лимонка! — вигукнула Саша. — Яка красуня! Дякую!

Вона обережно доторкнулася до клітки пальцем, а пташка відповіла коротким, мелодійним щебетом. Саша світилася від щастя.

Сміливець тим часом повільно зістрибнув з підвіконня, підійшов ближче й дивився на новоселицю. Пташка насторожилася, принишкла.

Кіт видав щось середнє між невдоволеним пирханням та задумливим мурчанням. Ні, він не був проти пташок. Але ще одна «гостя»? Він глянув на господаря, потім на дівчинку, потім знову на Лимонку — й зрозумів, що ця жовта тремтлива істота тепер теж частина його світу. Питання тільки — чи надовго?

Дівчинка м’яко провела долонею по голові Сміливця й з усмішкою сказала:

— Це наш новий член сім’ї.

Сміливець, наче зрозумівши, потерся об її руку. Лимонка, набравшись сміливості, щебетнула — тихо, наче пробуючи голос.

— Я впевнена, ви подружитеся, — додала Саша.

Кіт подивився на сяюче личко іменинниці й вирішив, що не заперечуватиме. Його і так любили, балували, пригощали найсмачнішим — це йому подобалося. Швидше за все, поява цієї дрібної співуні нічого не змінить.

Так вирішив Сміливець і знову тепло потерся об руку Саші.

А за парканом, у заростях малини, сяючи зеленими очима, спостерігав Пірат.

Він з’явився у цьому дворі не випадково. Колись, давним-давно, два коти були майже друзями. Ділили сонце, мишей та територію — хто перший добіг, той переміг. Але часи змінилися. Пірат став грубішим, лінивішим і підозрілішим. Він перейшов жити до сусідів, погладшав, але залишився спритним і підступним. Особливу пристрасть мав до пернатих. Птахів він вважав вишуканим делікатесом і полював на них заради смаку, а ще більше — заради азарту.

Сьогодні, гуляючи двором, він помітив клітку на вікні. Клітку, в якій тремтіла від хвилювання яскраво-жовта пташка.

Пірат завмер. Вуха насторожилися. Він миттю став тінню, розтікся по землі. Підкрався ближче. Стрибок на підвіконня був би справою одного руху. Залишалося лише дочекатися, коли поряд нікого не буде.

І тут Пірат зустрівся поглядом зі Сміливцем. Старим знайомим. Суперником.

Сміливець також помітив рух за кущами, все ще сидячи поруч із Сашею.Він схопився, ступив до вікна — і їхні погляди перетнулися.

Очі Пірата блиснули, хвіст смикнувся. Посмішка, якщо це можна так назвати, скривила його вуса. Він глянув на Сміливця, потім на клітку... і знову перевів погляд на суперника.

Повідомлення було ясним без слів: цей птах буде моїм.

Сміливець зрозумів: бути біді.

По будинку носилася Саша — іменинниця, що сяяла від щастя. Вона співала на ходу, підстрибуючи, перебігаючи з кімнати в кімнату:

— Лимонка моя, золоте диво, з нами тепер ти — і так буде завжди!

Канарка щебетала в такт, погойдуючись на жердинці. Господар тим часом прикручував до стельової балки гак і, примружившись, перевіряв, чи міцно тримається.

— Ось так, тепер вона вище — і повітря чистіше, і ніхто не дістане, — сказав він і обережно повісив клітку з Лимонкою. Пташка відразу злетіла на верхню перекладину, озирнулася, щебетнула і скуйовдила пір’я.

Сміливець сидів у дверях і спостерігав, як усе змінюється. Він не ревнував. Ну… майже не ревнував. Просто відчував, що так добре довго не буває. Він потягся, позіхнув і неквапливо зліз із ґанку.

Територію слід перевірити.

Він обійшов двір, заглянув у хлів, понюхав повітря біля лазні. У його грудях ворухнулося щось тягуче, тривожне.

Шосте чуття муркотіло: біда поряд.

І точно.

Пірат.

Він з’явився безшумно — чорно-біла тінь із зарозумілим поглядом. Сидів у траві за парканом, притулившись до землі, і дивився у вікно будинку. Прямо на Лимонку. Очі його звузилися, хвіст смикнувся.

Через секунду їхні погляди перетнулися.

Пірат сидів спокійно, з легкою усмішкою на морді.

Сміливець був насторожений, мов пружина.

Він її хоче. Прийде вночі, — зрозумів Сміливець.

І одразу ж визначився: ні, не в моїй хаті.

Він припав до землі, уважно стежачи за суперником. Битва ще не почалася, але вже висіла у повітрі. Сміливець почувався не просто котом — він був охоронцем, сторожем, старшим у домі. І він не дозволить піратському пронозі зіпсувати свято його дівчинці.

Пірат примружився, прикидаючи відстань і шукаючи слабкі місця. Він уже зібрався ступити ближче — та раптом зірвався Сміливець. Повільно, але впевнено він рушив просто до паркану, не відводячи очей від суперника.

Пірат підвівся, ніби знехотя, демонструючи, що зовсім не злякався. Позіхнув — трохи демонстративно — й почав відступати до кущів, ліниво, наче втратив будь-який інтерес. Але Сміливець знав: це лише маневр.

Він провів його поглядом і ще довго вдивлявся в темряву, поки Пірат не розчинився за вигином стежки.

— Не купився, — буркнув він і повернувся до хати.

До вечора свято добігло кінця. Саша, награвшись досхочу, нарешті заснула, притиснувши до себе нового м’якого ведмедика. Лимонка тихенько щебетала уві сні, сховавшись у пір’ї на жердинці.