Частина 1

ПРАПОР

ЧАСТИНА 1

Розділ 1

Сашко прокинувся раніше, ніж хотів. Він не рухався. Навколо стояла така тиша, наче ранок тупнув ногою і заборонив випускати бодай краплю звуку. Ні дзвінка, ні шуму авто, ні гавкоту сусідського пса. Саме такою тишею зустрів Сашка новий день.

Він згадав вересневі шкільні вихідні, коли щосуботи можна було поніжитися в ліжку. Не треба було поспішати до школи. О, який то був чудернацький час. Підліткова мить життя навівала безліч ідей та задумів. Здавалося, попереду — ціла вічність. Як вистачало одного ранку, щоб прожити цілий день. Життя наввипередки із самим собою. Під теплий смак маминої смаженої картоплі поспішаєш вискочити на вулицю. Тато кидає серйозний погляд на твої викрутаси й знову заглиблюється в новини районної газети. Але тобі байдуже і на погляди, і на мамине бурчання. Подумки ти вже там — за поворотом, біля автобусної зупинки, де з самого ранку збиралися хлопці.

Однак щось змінилося…

Далекі дитячі спогади промайнули в голові Сашка важким клубком. Думки про сьогоднішній день нагадали про тягар на серці. У грудях знову закалатало щось нерівне й гучне. У вухах лунали удари барабанів, а вібрація розходилася по всьому тілу. Долоні вкрилися холодним потом. Стало зовсім не по собі. Ноги почали прилипати до ковдри.

Сашко повільно вийшов із заціпеніння і почав знову дихати. Повітря було важким. У кімнаті він був сам. Окинувши поглядом простір, Сашко зрозумів, що Світлана вже порається на кухні. Дзвінкий гуркіт посуду поволі доходив до його свідомості.

«А все ж таки мені пощастило з дружиною», — подумки мовив Сашко.

Усі ці дні Світлана була поруч. Вона ніколи не називала його Олександром. Для неї він завжди був Сашою — люблячим, енергійним, цілеспрямованим. Але цього тижня вона бачила, як усе це ніби згоряло. Його колишній упевнений погляд згас, поступившись гримасі болю та виснаження.

Вона розуміла чоловіка, але мовчала. У такі миті Світлана просто лягала поруч і обіймала його. Торкалася його міцних рук, зігрівала теплом — теплом довіри, поваги й любові. Вона боялася, що будь-які слова лише поглиблять його стан.

Ще кілька днів тому він — Олександр Іванович, громадський активіст, успішний підприємець, засновник логістичної компанії. А зараз — згорнутий калачиком під ковдрою заплаканий хлопчик.

Світлана плакала нишком. На кухні, біля вікна. Коли всі спали. Вона не хотіла, щоб Саша бачив її біль. У ці дні вони майже не дивилися одне одному в очі — лише дотики, лише тепло.

Сидячи вечорами біля вікна, вона вдивлялася в темряву, у безодню спогадів. Як же хотілося повернутися в дитинство. Не щоб щось змінити — ні. А просто знову відчути себе маленькою. Живою. Пролетіти над землею, торкнутися теплого вітру і краєм пальців — рук двох дурнуватих хлопчаків, що сміялися на вулиці.

Саме сьогодні Світлана згадала той зимовий день біля автобусної зупинки…

Тоді була холодна і сніжна зима. Її довге червоне пальто тяглося прямо по засніженій стежці. Проходячи біля зупинки, вона кинула оком на двох дурнів, що намагалися глузувати. Один з них прошепотів щось іншому на вухо, і вони знову почали сміятися, проводжаючи її поглядом. Вона не розуміла, чому саме вони сміялися, але не витримала та повернулася до них.

— Чого ви регочете, малі бовдури?! — дзвінко прокричала Світлана.

Але двоє хлопців почали сміятися ще гучніше. А потім вона подумала, що двоє справжніх дурнів втупилися на щось і вже самі не знають чому. Дівчинка повернулася та пішла далі по стежці додому. На той час вони і справді виглядали малими пеньками, хоч і навчалися з нею в одному класі.

Та один з них не очікував такої сміливої ходи від стрункої дівчини та почав натхненно ліпити сніжку. Його друг швидко втямив, у чому справа, та почав повторювати задум товариша. Ярослав, друг Сашка, щосили запустив сніговий снаряд у напрямку дівчини. Намагаючись не відставати від свого друга, Сашко також жбурнув. Та якщо перша сніжка пролетіла біля плеча, то друга потрапила прямісінько в ціль.

Світлана, немов щось передчуваючи, знову поглянула на двох. Снігова кулька потрапила чітко біля лівого ока. Різкий холодний біль на обличчі змінився теплими сльозами, і дівчина швиденько побігла дорогою.

Коли Сашко зрозумів, що накоїв, то подумав наздогнати її та перепросити. Ярослав поглянув на нього твердим поглядом, немовби відчуваючи задум друга, та вхопив того за руку.

— Не дурій, Штепсель, — говорив Ярослав. — Так буде ще гірше, нехай собі біжить!

Ось так розпочиналася їхня дружба на трьох — з того самого зимового дня біля автобусної зупинки. Сашко ще не один раз згадував свій безглуздий вчинок та перепрошував перед Світланою. А вона ще довго посміхалася, згадуючи, як її тато ганяв останнього палицею по вулиці.

Розділ 2

— Мене звати Ярослав.

Сашко підняв очі. Перед ним стояв той самий чорнявий хлопець, якого він помітив ще на шкільній лінійці. Коротке волосся, замала шкільна форма на міцних плечах, уважний погляд. Він привернув увагу Сашка.

Однокласник дивився прямо, без тіні сумніву, ніби вони давно знайомі.

— Давай дружити, — додав він і простягнув руку.