Праматір

Коли прокинулася, виявила, що перебуваю в якійсь кімнаті. Насамперед спробувала поворухнутися. Вже не боляче, і відчуваються всі кінцівки, і вже потім озирнулася. Судячи з балдахіна зі срібним оздобленням, я у палаці. Його відбудували? Скільки ж я тоді спала? Підвівши голову, побачила Алю, яка тихо виспівувала собі під ніс колискову й гойдала люльку з двома немовлятами. Вона народила двох прекрасних, обдарованих хлопчиків. Не знаю, як я це зрозуміла, але на них чекають великі звершення…

— Аля… — я покликала її пошепки, але вона різко сіпнулася, із секунду мене розглядала й зі сльозами на очах міцно обняла.

— С-Сашо-а-а… Т-ти так д-довго не прокида-а-алася-а… — Аля ревіла на моєму плечі в три струмки.

— Тихіше, діти прокинуться… Тихіше, моя хороша, тепер усе буде добре. — Я ще довго сиділа й гладила її по спині, а вона тихо схлипувала. — Аль, скільки я спала?

— Вісім місяців… Вісім довгих місяців ти нерухомо лежала в цьому клятому ліжку. Але тепер це неважливо. — Вона відсунулася й рішуче витерла сльози з обличчя. — Ти прокинулася, і це головне. Сиди тут, я кликну покоївок, щоб допомогли тобі, і сходжу покличу Його величність Бренніуса.

— Бренн… уже величність?

— Ще й яка! Замість того щоб працювати, сюди ніс свій постійно пхає… — вона все так само мило бурчить.

Поки сиділа й чекала на покоївок, підійшла до дітей. Сильні, милі лисенята. Цікаво, чому лиси, якщо батько - вовк? Ні-і, це непрості лиси, це дев’ятихвості лиси-демони - кіцуне. Дивовижно, я про таких тільки читала в японській міфології. Поки я розглядала дітей, прийшли три покоївки: одна заправила ліжко, друга відчинила штори, а третя пішла набирати ванну. Коли вони втрьох повернулися, я повернулася до них, але вони тут же впали ниць переді мною… А, от зараз не зрозуміла.

— Встаньте.

— Т-так, ваше п-преосвященство! — яка синхронність… Але чому преосвященство? І встати-то вони встали, але погляду від підлоги так і не відірвали.

— Будьте ласкаві, посуньте дзеркало до вікна. — Дві з них одразу підбігли до підлогового дзеркала, а третя залишилася на місці, свердлячи підлогу поглядом.

Коли я підійшла до дзеркала, то трохи випала в осад. Я стала трохи вищою; незважаючи на те, що пролежала цілих вісім місяців не рухаючись, фігура була у відмінному стані; волосся стало набагато довшим і змінило колір на чорне із золотими пасмами; риси обличчя стали трохи м’якшими, але все ще залишалися хижими; зіниця стала хрестоподібною, райдужка від зовнішнього краю червона, а ближче до зіниці - золота; колір енерговен на наростах став золотим, і самі нарости стали більшими й легкою спіраллю закрутилися вгору; перехід на нігтях тепер був від чорного до золотого. Ким вони мене там нарекли? Праматір’ю?

У кімнату зайшла Аля з якоюсь тацею, яку вона одразу випустила, розбивши якісь склянки, і Бренн застиг статуєю в дверях, цим заважаючи незадоволеному Даріусу увійти. Від дзвону розбитих склянок прокинулися й заплакали діти, я підійшла до них і легенько торкнулася лоба. Вони перестали плакати й, навпаки, радісно захихотіли.

— Бренн… Це в мене галюцинації, чи тут і справді стоїть Праматір? — Аля пошепки звернулася до Бренна. А я ж вальяжно вмостилася в кріслі.

— Ні-а, у вас просто колективна шизофренія, і ви бачите мене прекрасну.

— Та ви пройдете чи ні?! Я ні чорта не бачу! — почав волати Дар.

— Проте тебе пречудово чути, Октозавр.

— Саша… — видихнув Бренн. — Саша… Саша. Саша! — він ринувся до крісла, упав перед ним на коліна й обійняв мене за талію. За здриганням плечей зрозуміла, що він плаче, тому я легенько гладила його по спині. І от у кімнату нарешті зайшов Даріус, а за ним - його дружина Адолфа з дитиною на руках. У кімнаті повисла незграбна тиша.

— Даріус, а ти коли дитину-то встиг зробити? Не пам’ятаю, щоб ти хоч щось раз про неї розповідав.

— Тобі взагалі нічого не можна було розповідати, одразу прилітав Доленосний цаярик. А ти коли святою стала?

— Та от відносно нещодавно, теж цаярик у вікно залетів. — Адолфа розреготалася, її заразливий сміх підтримали Аля та Бренн. — Ну, а тепер усі, крім дам, залиште кімнату, я хочу все-таки привести себе до ладу.

Коли мені допомогли прийняти ванну, зібрати важкенне волосся хоч у якийсь хвіст і провели до їдальні, я дізналася, що я все-таки у своєму маєтку, який просто наново відбудували й облаштували. Непогано, тепер він ще більше схожий на палац. У їдальні виявилося все ранкове зібрання, з поправкою на магістрів Амелтея та братів Аббадон.

— Вау. Як вас багато. — Коли я сіла на чолі столу й мені нарешті дали гидкий рідкий суп, мені почали розповідати, що сталося за останні вісім місяців. Чесно кажучи, досі не віриться, що я так довго була в Міжсвітті. Зазвичай я там і доби протриматися не могла, бо мене або одразу виганяла Темрява, або анги хотіли прибрати мою душу до своїх рук. А тут я всі вісім місяців пробула там, не приходячи до тями. Невже я весь цей час була у Темряви? Хм… Грець з ним, зараз це не настільки важливо.

Отже. Коли божевільна я відчинила врата до Безодні й утягнула за собою Раїделя - так звали того капловухого - і врата назад зачинилися, почалася загальна паніка, бо врата відчинялися під кожним ельфом, що був у ворожій фракції. Коли всі врата до єдиного зачинилися, жителі, які ніби були під сонним закляттям, прийшли до тями й почали гасити пожежі в містах. І там же, на одній із спалених вулиць, знайшли моє непритомне тіло й перевезли до маєтку Алессто разом із моїми батьками та дітьми, а коли відбудували маєток - перевезли до столиці.