Призив

У пентаграму переносу я заходила й виходила першою - у мене було найбільше резерву для того, щоб тримати пентаграму відкритою. І в міру того, як із пентаграми виходили інші, вони приєднувалися до мене, бо резерв танув на очах, і не тільки мій. Ті, у кого резерв досягав межі життєвої енергії, просто відходили вбік. Останнім із пентаграми вийшов магістр і вже сам дезактивував портал. І тієї ж миті набігла купа люду, включно з ректором, магістрами та багатьма знатними родинами, чиї чада були у складі групи.

— Студентка Латгардісс? Чому ви вийшли перша? У вас був наказ…!

— Коли ризикуєш не лише своїм життям, а й чужими, накази відходять на другий план, Гекторе, — замість мене відповів магістр. Я б так спокійно їм не відповіла… — Її першочерговим завданням було захистити групу, вона зробила все для цього. Тож годі повітря струшувати. Амі, вони всі порожні.

— Як порожні?… Що ви там, в біса, робили?!! І що ти взагалі там робив?! Як ти туди потрапив?! — магістр Амелтея мовчки почала відправляти студентів до лазарету, а от магістр Аббадон…

— Магістре Аббадон, ви… справді не знаєте? Магістр Амелтея вам усе розповів, коли йому вдалося з вами зв’язатися, а зараз… — я зачепилася поглядом за голову роду Алессто, за яким стояли й інші знатні родини. — Ха-а, ну звісно, репутація… А знаєте, ми брали участь у війні. Короткостроковій, завдяки нам, але війні. Ми весь наш резерв кидали на захист мирних жителів та пригноблених, на відбудову зруйнованого інституту й на допит драконів, які цю війну затіяли. А магістр Амелтея допоміг нам вижити в тих умовах, більш того, навчив тому, що нам дійсно найближчим часом може знадобитися. А що зробили ви? Нічого. Тож перестаньте кидатися на всіх підряд.

— Та як ви смієте…?! — уже почав волати хтось із тих, хто стояв за Алессто, але вперед вийшов Його Величність і рукою дав йому зрозуміти, що треба заткнутися.

— Студентка має рацію, Ґеку. Подивися на них, вони всі виснажені, і Френк зокрема. Дай їм відпочити, звіт вислухаємо потім.

— А чого слухати, якщо можна подивитися й відчути? — Аля підійшла до короля й торкнулася його скроні. Краєм ока помітила реакцію її батька - м’яко кажучи, йому це не сподобалося. Коли вона прибрала руку, Його високість приголомшено нас усіх оглянув і дав знак, щоб ми йшли до лазарету.

Не дійшовши до лазарету, половина групи знепритомніла, і Аля зокрема. Ті, хто більш-менш стояв на ногах, узяли товаришів на руки. Магістр Аемилія Амелтея цикнула й осудливо подивилася на ректора, який був злий як чорт і чортихався на всіх, кого можна й не можна.

У лазареті ми провалялися з спустошенням близько тижня, а дехто навіть більше. Відновлювали резерв вельми своєрідним чином - відваром, який надіслали веди. Що не так із цим відваром? А робився він на основі наростів страчених злочинців, більше того, цей відвар - основа ліків для ініціації. Резерв відновлював швидко, але болісно, тому нам давали його по пів чайної ложки на день, а потім ми близько години лежали в агонії.

А коли ми ожили, нас не пустили на практику й відправили по домівках. Я з Алею додому не поїхала, нас Бренн забрав до столиці, у палац. Але ми там нічого толком не робили, тільки гуляли туди-сюди столицею та й усе. Щоправда, мені вдалося побачити наших ведів з їхніми фамільярами наживо. День, коли ми з Алею вибралися погуляти, виявився Днем звершення справедливості або, як його ще називають, Судним днем. У цей день проводять більшість публічних страт і публічне спилювання наростів. Нарости як страчених, так і засуджених передають процесії ведів, які, у свою чергу, урочисто віддають демонам ліки для ініціації. Усе це виглядало дуже огидно, і мене ледь не знудило. Та найжахливішим було те, що верани, їх фамільяри, почали співати, хоча їхній «спів» був більше схожий на несамовитий крик. І їхній спів не віщує нічого доброго. Я думала, це просто казки та легенди, адже цаярики теж недолугі монстри, якщо вірити бестіарію, але ні.

— Насуваються великі зміни, що несуть загибель… — сказав у могильній тиші той, хто очолював ведів. — На цьому відкланяємося.

І вони пішли, а місто й половина королівства потім гуділи ще тижні три. На Бренна ж було покладено місію зупинити розповсюдження чуток, і, м’яко кажучи, довелося йому несолодко. Наскільки я знаю, він не спав кілька діб поспіль. Бідолашний. І ось так непомітно настав час повертатися до універу.

Потрапили ми з Алею до адмінбудівлі з труднощами: цього року першокурсників було рази в три більше, ніж у минулому та позаминулому роках, і вітальна промова була куди пафоснішою, ніж у минулі роки. І спостерігали ми з Алею за всією цією виставою з другого поверху.

— Що відбувається? Що це за офіціоз? Що за пафос? Мене зараз знудить.

— Цього року в лавах першокурсників другий принц.

— Глос? Він же ще дитина, — я шоковано подивилася на Алю, бо добре пам’ятала ту дитину, яку ховала від власної матері, і Аля з таким же шоком подивилася на мене.

— Дитина? Йому сто п’ятдесят сім! — у мене ледь щелепа не відвисла. Він на трохи молодший за мене, а виглядає так, ніби йому не більше п’ятдесяти.

— У сенсі? Коли я його бачила минулого разу, він виглядав як дитина, ну або підліток. Більше сотні я б йому не дала.

— А, це нормальне явище серед богообдарованих і богообраних. Діти богів виглядають так само, як і їхній родитель. Іноді двохсотлітній може виглядати максимум на шістдесят, або шістдесятилітній - на двохсотлітнього.