Сердце сили

Після того, як я відкрила перше джерело у селищі перевертнів, я почала шукати тих, хто допоможе мені відкривати наступні джерела. І шукала я корінних жителів тих місць. Почала з відьом, ми з ними наче як добре спілкувалися, і вони з радістю взяли мене до себе в гості. У їхньому містечку, у самому його центрі, стояло щось на кшталт храму, але це не храм, а якась головна будівля, у якій вони збираються перед шабашем.

Як мені потім розповіла Верховна відьма, раніше це й правда був храм, але коли відьми там оселилися, це перестало ним бути. Чому їм довелося мігрувати? Тому що там, де вони раніше жили, тепер живуть дракони. А характер у цих драконів препаскудний, і домовитися з ними у відьом не вийшло. Тому вони втекли до найближчого вільного місця сили. Ним виявився цей храм. Хто тут раніше жив і чому вони залишили це місце, історія замовчує.

Коли життя відьом тут утряслося, з'явилася інша проблема: в один день енергія зникла з джерела, наче її хтось перекрив. Але відьми все одно не залишили це місце, адже тут є ліс і багато лікарських трав, та й звикли.

— ...І ти, дитино, кажеш, що зможеш відкрити джерело?

— Я постараюся. Принаймні, я за допомогою перевертня змогла відкрити джерело. Та й завдяки цьому перевертню я знаю розташування всіх джерел. Цього разу його сюди не вдалося затягти, але я думаю, ви допоможете. Допоможете ж?

— Якщо це поверне нам сили, то ми готові тобі навіть наші душі з мітлами віддати.

— Ні ваші душі, ні мітли мені не треба... Добре, я пішла. Коли ви мені будете потрібні, я вас кликну.

— Іди, дитя.

Увійшовши до храму, я відчула, як мурашки по шкірі побігли, мабуть, це був храм Світлих. Озирнувшись, побачила величезні вітражі майже на всі стіни, а там, де їх не було, стіни були повиті рослинними візерунками. Навіть на стелі були ці вітражі й орнаменти. Це ж ювелірна робота. Придивившись до вітражів, зрозуміла, що це якась розповідь. Дістала свої записи й почала шукати. Через хвилин двадцять я дізналася, що раніше тут жили духи природи та духовні звіролюди. На кожному вітражі була окрема історія про якогось духа чи саймара - звіролюдину, що мешкала тут. Усі ці історії були про звитягу, доброту, розум, витривалість і героїзм.

Але на останньому вітражі, на стелі, було зображено дещо інше: якась битва звіролюдей із... роботом? Що? Якого дідька? Ні, я, звісно, розумію, що зі зникненням магії люди тут почали розвивати технології, але ж не до такої міри. Робот... Робот, а за ним людина, ймовірно, керманич цього робота. Але як ця людина опинилася в серці магічної енергії цього світу? Як вона взагалі опинилася в цьому світі? Щось мій пазл не складається.

Може, вона, як Нанамі, вхопила книжку з пентаграмою й потрапила сюди? Але як тоді тут опинився робот? Попросивши у відьом драбину повище, я видерлася до самої стелі храму й побачила на верхівці вітража якийсь апарат... Тобто ця людина могла сюди випадково прилетіти... Але як? Магічні бар'єри не пропустили б її. Це негласний закон Троянди: там, де панують технології, немає місця магії, а там, де магічні потоки розливаються рікою, немає місця технологіям. Навіть якщо тут угасає магія, світ не пропустив би сюди іномирянина... Добре. Про це потім. Важливо те, що ця людина закрила всі джерела. Ймовірно, для того, щоб успішно відправитися додому. Але вона не змогла, тому що не закрила джерело у драконів, оскільки дракони її й прикінчили - про це говорить наступний вітраж. Але все одно не сходиться, робот бився з саймарами та духами, тобто людина повинна була закрити джерело ще до приходу відьм, а тут показано, що джерело було закрито після поразки саймарів… Щось я взагалі нічого не розумію.

Щоб розгадати цей ребус, треба буде завітати в гості до драконів. Одну мене не пустять, доведеться до ректора йти. Що ж. Після вітража з драконом іде підказка, як відкрити джерело. І тут ідеться про якийсь ключ... Схований ключ. Схований десь у храмі... І як мені його шукати? Пошукова магія тут не прокатить, я уяви не маю, як він виглядає.

— Верховна!

— Так?

— А ви тут випадково ключик не знаходили, коли оселилися тут, точніше після того як енергія зникла? — відьма на секунду замислилася і все-таки видала:

— Хм... знаходили.

— І де він?

— Іди за мною.

Злізши з драбини, я пішла за відьмою. Вона повела мене вглиб лісу, до озера. Доволі глибокого озера, хочу вам сказати...

— Як ти зрозуміла, він на дні. Ми спустили його туди, бо від нього віяло дуже страшною енергією.

— Якою саме?

— Смерті, болю й розпачу.

Яка краса... Ну, нічого не поробиш, доведеться пірнати. Зняла з себе одяг, залишивши тільки сорочку та білизну, і пірнула. Чесно кажучи, до того як я стала Кассандрою, я плавати не вміла від слова зовсім. Пірнаючи все глибше, ставало все темніше, а дна я все ще не бачила. Це в ключа така енергія каламутна чи це озеро таке? Пірнувши ще глибше, відчула, що повітря мені вже бракує, але я вже торкнулася дна. Трохи зосередвшись, створила навколо себе бар'єр, у якому могла дихати. А от світла тут немає, а дно велике. Обожнюю всі ці пригоди... Нишпорячи по дну на колінах, почувалася сліпим кошеням, але ключ усе-таки знайшла. Щоправда, за формою це не зовсім ключ, а зовсім рука, залізна така. Найімовірніше, від робота. Цікаві в них способи опечатування...

Спливши нагору, висушивши себе й одягнувшись, одразу ж пішла назад до храму. Отож. Ключ. Його ж треба кудись вставити чи прикласти, правильно? Правильно. Єдине, куди можна було б його прикласти це вівтар. Хм, уважно його оглянувши, знайшла якусь заглибину під вівтарем. Судячи з її розміру, ця рука мала туди влізти. Ну ж бо... Вставивши цю руку під вівтар і трохи повернувши, почула клацання.

Вівтар від'їхав, і я побачила прохід у ґрот, пройшовши цей прохід, побачила в стіні джерело у вигляді дискового люка. Ці диски, як і в перевертнів, були не в правильному порядку. Але тут легше: поступово повертаючи ці диски, можна було почути клацання, що свідчило про те, що диск став на місце. Повозившись із цими дисками хвилин десять, я вийшла з ґроту, і нагорі на мене вже чекав натовп відьом на чолі з Верховною.