А час минав...

Минуло п'ять років.

П'ять років, які пролетіли дуже швидко. Навіть дуже. Кожен рік у цьому університеті був особливим і цікавим. З кожним роком я дізнавалася багато нового і цікавого та ставала сильнішою. Після кожного навчального року у нас була практика в Нульовій і цей клятий обмін досвідом між світами. Кожен раз я намагалася ухилитися від цієї прекрасної долі, але все одно опинялася в складі групи першовідкривачів. Одного разу я навіть спеціально провалила всі іспити, не з'явившись на жоден з них. Навіть на той, що приймав ректор. Але про все по порядку.

На другому курсі все було так само спокійно, як і в другому семестрі першого курсу. Ніякого нервування, ніяких Алоїзіусів, ну, крім Октозавра, ніяких СС, вони, виявляється, бувають раз на півстоліття, так що статус Найсильнішої закріпився за мною аж на півстоліття. Загалом, все тихо і мирно. Я навіть до батьків нарешті з'їздила. Перед зустріччю з ними страшенно нервувала, щоб вони не запідозрили підміну, але на подив все пройшло добре і мені з ними було навіть затишно. А ось свого «нареченого» я там не застала. Даремно, бо з моєї родини не сміявся тільки ледачий. Думала застану його, покажу фокус, як упирчику, і все буде добре. Але ні, він кудись зник. Ну і хай йому грець, наступного разу точно застану.

«Обмін досвідом» цього разу відбувався у світі Даярд, двадцять четвертому світі в Розі світів. Він був таким же сірим, каламутним і негостинним, як і Сайман з упирями. Але в цьому світі рас було більше, тут були і люди, і маги, і демони спокуси - вони ж інкуби, і дракони, і гноми, і ще багато кого, навіть кровососи, але не такі відбиті як в Саймані. У цьому світі нам треба було розвідати обстановку між «темними», які нещодавно прибули в цей світ невідомим чином, і «світлими», які невідомо чому диктують свої правила гри нарівні з драконами, які правлять тут споконвіку. Спочатку між ними все було добре і навіть дуже: світлі дали темним притулок у вигляді величезного замку і цілий район, але потім ситуація почала ускладнюватися. Чому? Почалася війна, і щоб її уникнути, більшість народів цього світу підписали досить невигідний договір з драконами, де була умова про розрив усіх зв'язків з темними. Але війна все одно почалася, вже після того, як ми повернулися додому. Підсумком нашої експедиції було те, що Темні просили у нас допомоги, яку ми не змогли їм надати. Зійшлися на тому, що наступного разу прийде той, хто укладе довічний контракт з темним прем'єр-міністром, який спочатку був правою рукою Темної королеви, а тепер її невдалого нареченого графа Сапфірового. А ще Бренн уклав торговий контракт на мінерали, з яких у нас потім робили прикраси для волосся.

Практика була веселіше, принаймні у мене. Після повернення додому, того ж вечора мене покликав ректор. У його кабінеті привольно сидів чоловік, значення якому я не надала, поки не почула його голос. Коли я його почула, мене пробив озноб.

— Можете сказати фразу: «Яка марна смерть»? — відразу ж зажадала цього у нього, бо той голос я запам'ятала, мені здається, на все життя.

— Яка марна смерть... Так, дівчинко, це я той, хто дав тобі другий шанс на життя. Бачу, ти вдало ним скористалася. Виконала передсмертне бажання вмираючої душі, отримала підтримку королівської родини, знайшла непогану силу і стала обдарованою Богом. Я ж казав, твоя смерть була б марною.

— Ви... Френк?

— Бачу, ти вже багато чула про мене. Хто це був? Амі чи цей? — він недбало кивнув на ректора.

— Обидва.

— Хм, цікаво. — він розплився в посмішці. А я ж була в стані шоку, не очікувала його зустріти тут.

— Магістр Аббадон, навіщо ви мене кликали? — я зверталася до магістра, але сама ж розглядала цього типа.

— Знайомтеся, студентка, це ваш наставник на найближчі шість років у Нульовці. Він допоможе вам розвинути ваш потенціал у всіх сенсах.

— Можете називати мене магістр Амелтея. Так, Амі — моя сестра. Аемілія Амелтея, а я Френкіскус Амелтея. А тебе як називати? Олександра Дантесс чи Кассандра Латгардісс?

— Відтепер і навіки я Кассандра Латгардісс, магістр Амелтея.

— Хм... — простягнув він з усмішкою. —  З тобою буде весело... і прибутково. Не розгубила ще навички грабежу та розбію?

— Я таким ніколи не займалася, тільки замовні вбивства.

— Ну, гаразд-гаразд, вимагання.

— Це ближче до справи.

— Чудово. — він плеснув у долоні і різко підхопився. — Гек, ми вирушаємо прямо зараз.

— Куди, соромлюся запитати? — запитав ректор, дістаючи чергову пляшку.

— Як куди? На Землю! — чесно кажучи, він мене і цікавить, і лякає одночасно. Нагадує класичного такого картяра-прониру. Щур чи більше кріт?

Після такого радісного і нічого не пояснюючого вигуку та чергового хлопка, ми опинилися на Землі в якійсь підворітній. Ну ось, ось класична підворітня! Сміттєві баки, бомж і щури, замурзана пожежна драбина і глухий кут позаду.

— Отже, ласкаво просимо в Україну, зараз приблизно дев'яностий рік. Раджу тобі змінити зовнішність. — Я максимально сконцентрувалася і змінила свої параметри. Я стала нижчою, приблизно по плече Френку, який також змінив зовнішність, прибрала нарости і змінила колір очей. Френк зробив те саме. До речі, він досить привабливий: чорне коротке волосся їжачком, зелені розкосі очі, в яких зараз він змінив тільки зіницю, на щоці невеликий шрам, високий, мужній. Хм... Бренн виглядає краще. Але він справді чоловіча копія магістра Амелтеї, тільки у неї енерговени темно-зелені, а у нього бордові, і в неї волосся довше буде. — Отже. Нам потрібен літак до Франції. Або Італії.