Палацові інтриги

У палаці я провела два з половиною тижні. Чесно кажучи, це були найнапруженіші два з половиною тижні за всі мої два життя…

Якщо на першому тижні все було відносно спокійно, і я спокійно ходила туди-сюди між бібліотекою та кабінетом Бренна, з кого він, до речі, не вилазив. Іноді я йому туди навіть поїсти приносила. Але не в цьому суть. Мої пригоди почались в черговий, спокійний, як я думала, день. Я, як зазвичай, напівлежала на дивані, читаючи супер засекречену книгу по бойовій магії. Бренн, як зазвичай, незадоволено бурчав на документи та щось в цих самих документах черкав.

— ХА-А-А! Саша. — він скуйовдив волосся та вдарився головою об стіл.

— М? — так, я перестала на це реагувати, тому що таке повторювалось по декілька разів на годину, а то і в хвилину.

— Я втомився. — він підняв голову з абсолютним покерфейсом.

— За сьогодні ти сказав це вже тридцять чотири рази. Але, поміть, пройшло всього дві години з того моменту, як ти сів за свої папірці.

— М-м-м… Добре. Треба це доробити.

— Так, треба сходити до бібліотеки. — я закрила чергову книгу, з якої не дізналась нічого нового. Все, що там описано, написано в наших підручниках більш доступною для студентів мовою.

— Ти що, вже прочитала це?

— Так, тут не було нічого корисного. Одна вода.

— А здавалось б, королівська бібліотека…

— Саме так.

Уходячи, я клацнула пальцями включаючи охорону. Так, навіть коли я сиділа в тому кабінеті, вона все одно була активована. Чому? А тому що, хтось вирішив, що це смішно кидати у вікна фаєрболи та зачаровувати двері на всі існуючі прокляття. Звісно, я знайшла того «жартівника року» і він більше так не шуткував, точніше він на це більше не здатен. В бібліотеці я знайшла ще книг по стихійній магії, зареєструвала їх та пішла назад до Бренна. Але на виході з бібліотеки я натикнулась на чергову сутичку Її величності Ліліт, мати Бренна, яку офіційно признали королевою після виявлення у Бренна його сил, та наложниці Його величності – графині Джокести Дорасеус, матері другого принца Глосіа Аббадона.

Їх сутички не були чимось незвичним, бо вони траплялись майже кожен день. Через що? А тут складніше. Спочатку королевою була Її величність Ліліт, так як вона народила первістка, але коли нібито виявили, що у принца немає сил та здібності приймати бойову іпостать, її позбавили цього статусу, але лише формально. Вона продовжувала виконувати обов’язки королеви, так як робити це було нікому. Потім з’явилась графиня, яка народила другого сина королю, з його дорослішанням стало видно, що від обдарований богом, і тому все йшло до того, щоб королевою стала графиня. Але у першого принца все ж таки виявили сили і статус повернувся до Її Величності Ліліт. А, і ця графиня мене ненавиділа, тому що вона вважала, що це я повернула сили принцу. До речі, ця графиня вкрай тупа, тому я робила все можливе, аби не пересікатись з нею.

І ось зараз ця ненормальна кричить на весь палац, звинувачуючи королеву у всіх можливих та неможливих гріхах. Як її взагалі пустили до палацу, знаючи, що вона така… Ай, не мені судити.

— Покваплюсь нагадати Вам, графиня Дорасеус, що ви всього лише наложниця, тому знайте міру в своїх діях. Адже від них може постраждати ваша дитина. — за що я поважала Її величність, так це за її спокій та розважливість у будь-яких ситуаціях.

— Повірте мені, Ваш-ша величність. Постраждаєте лише ви та ваш син!

Вона щось ще тявкнула, зібрала юбки пишної сукні та агресивно пішла. Хм, треба ще одну охоронку поставити та спальню Бренна охоронками обвішати.

— Маркіза?

— Темрява з Вами, Тінь за Вами, Ваша величність.

— Ви… все чули? — мені здалось чи на її обличчі прослизнула тінь розчарування та втоми? Думаю, ні, але вона все одно не подала виду.

— Це було неможливо не почути, графиня вкрай… голосиста.

— Хах, ви праві. Маркіза, чи можу я вас попрохати захищати мого сина будь-якими силами?

— Я тут тільки для цього, Ваша величність.

— І пригляньте за Глосіа також, його матір останнім часом не в собі. Мені стає страшно за цього нещасного хлопчика.

— Ходять чутки, що вона стала підіймати на нього руку.

— Так, до мене ці чутки також дійшли. Бідний хлопчик… — вона с жалістю подивилась в ту сторону, де знаходилась спальня другого принца. — Всього найтемнішого, маркіза Латгардисс.

— Всього найтемнішого, Ваша величність.

Так, такий діалог між нам, також не був вже чимось не звичайним. Можно навіть сказати, що він став стандартним. Після першого такого діалогу з нею, я одразу знайшла Глосіа та повісила на нього охоронку та відбивач. І, так, ця графиня справді б’є день у день, але, на жаль, охоронку проти фізичного впливу я ще не знайшла. Саме цим я, до речі, і займаюсь щодня перериваючи бібліотеку. Повернувшись до кабінету, я знову поглинула у вивчення книг, взятих у бібліотеці. Але мене перервав стук у двері. Тихий та обережний. Зазвичай в ці двері стукають незадоволено, агресивно та наполегливо. І зазвичай це незадоволені політикою Бренна чиновники, в яких відібрали додатковий дохід чи взагалі уволили. Бренн вже було встав відкрити двері, але: