Страшний сон студента

Після двох обов’язкових традиційних танців з Бренном, одного з Даріусом та одного з Алом, я вирішила, що час тікати звідси. І тікати як можна далі від цих танців. Спочатку я ретирувалася до стіни і, роблячи вигляд що втомилась, по-троху тягнула вино. І так під стіночкою, крок за кроком, рухалась до виходу, попутно посміхаючись та киваючи на привітання. В мене вже вилиці зводить всім посміхатися… Ненавиджу подібні заходи. Аби я, та ще раз, відвідала щось подібне, ні за що!

Оп, ось і вихід. Місія втеча успішно завершена. Мені вдалось вибратись звідси! Зняла ці важкі підбори та побігла в сторону гуртожитку. В цей момент почувала себе Попелюшкою з тієї казки. Гуртожиток радував пусткою та тишею. Є-є-є. Кинула туфлі біля шафи та завалилась на ліжко. Яке блаженство… В мене навіть, майже, вийшло заснути, але в кімнату ввалився Октозавр… Не зрозуміла.

— І що ти тут робиш? — він насупився та обвів кімнату нічого не розуміючим поглядом. Я так розумію, він вже готовий.

— У мене до тебе таке саме питання.

— Тобі погано? — я аж встала.

— По-моєму, погано тут тільки тобі… Ти п’яний. В драбадан.

— М-м-м… — що він промимрив я так і не зрозуміла, але він активно махав головою, скоріш за все, заперечуючи. — Саш, а давай вип’ємо? Мені так погано…

— Дар, а давай ти підеш і поспиш? Ось просто поспиш. Можу, навіть, чари накласти. — він, хитаючись, добрів до вікна та всівся на підвіконня, посунувши стопку Аліних романів. Один з них він взяв, критично роздивився та скривився.

— Твоє?

— А схоже, що я таке читаю?

— Ні. Алтхеї значить.

— Ну, так що, підеш спати? — надія на його згоду була мінімальна, але все ж таки…

— Ні-і… Саш, як тобі було, коли ти втратила опору під ногами… коли втратила того, кому могла довіряти?

— У-у, все набагато гірше, ніж я думала… Кхм, ну як тобі сказати. Я ніколи нічого подібного і не відчувала. Я завжди була одна. Спочатку, так, мені було боляче, але потім я навчилась перетворювати слабкість в силу. Так що, я не знаю, що тобі на це відповісти.

— А коли помер твій наставник?

— Я холоднокровно йшла мстити. — він замислився. І добряче так, мовчав з хвилин десять, я навіть подумала, що він спить з відкритими очима.

—… Тоді, кому мені мстити? І чи варто взагалі?

— В твоєму випадку, думаю, не варто. Я жалкую, що з тобою таке сталося, але твій батько був тією ще гнидою.

— Так… я знаю… Саш, як мені стати таким, як ти?

— Аха-ха-ха-ха-ха-ха… На жаль, ніяк. Я все життя росла такою.

— А сила?

— Тут тобі допоможуть тільки тренування. Щоденні, виснажливі тренування. — після моїх слів він погрузився в себе. Виглядав він, як маленьке, загублене кошеня. Чесне слово. Потім він з внутрішньої кишені піджака дістав пляшку, яку я швидко вихопила у нього з рук. — Та без випивки бажано.

— М-м-м, віддай! — він одразу потягнувся за нею, попутно упустивши ту стопку книг.

— Ні! Вона тобі не потрібна! — куди ж її сховати? Єдине місце, куди він точно не полізе, це ліф, але не в цьому стані, та і пляшка туди не влізе...

— Потрібна!

— Тренуй свою силу волі!

Він насупився, та ще активніше почав перебирати ногами. А я судомно думала, куди діти пляшку. Судячи з її ваги, то там залишись трохи менше половини чогось. Що ж сховаю в найнадійніше місце, як кошеня на ім'я Гав. Різким рухом перекинула в себе вміст пляшки. Горло обпекло самогоном. Фу. А Октозавр, тим часом, перечепився через свою ногу та впав… на мене. І саме в цей момент в кімнату зайшла Аля зі своїм братом. Як вчасно…

— Яка… похабщина. — виплюнула крижана статуя. — Я розчарований.

— Аля-я, якщо ти зараз не знімеш з мене це чудовисько, ти ризикуєш залишитися без подруги. — Аля миттю прошмигнула через брата та відтягла це тіло. — Ху-у-ух.

— Фу, від нього так і пре перегаром. Він…?

— В драбадан. Фу, важкий, падлюка.

— Що це за фляга? Його? — вона взяла її двома пальцями, оглянула та, скривившись, викинула у вже відкрите вікно.

— Ну, не моя ж. Граф Аллесто, ви не соромтесь, проходьте. Зараз тільки сміття викинемо…

— Куди? — яка дивовижна синхронність.

— У вікно! Вслід за флягою.

— Саша! Не треба!

— Це ще чому? Він очорнив мою репутацію перед вельмишановним графом, так що, Саша треба! — у вищезгаданого графа смикнувся куток губ.

— Помилуй його, він батька втратив!

— Було б що втрачати… — а граф цей все ж таки ввійшов до кімнати та закрив двері. Краще б він її закрив з тієї сторони. — Добре, так і бути, залишим його в живих. Але все ж таки куди нам діти тіло?

— Може його потім Бренн забере?

— А може голема попросити?

— А так можна?

— А чому ні? — я підійшла до стіни, поклала долонь та сконцентрувалася на силі та на створінні, яке я створила. Зел – так я назвала свого голема – на поклик він відгукнувся одразу ж та з радістю виконав моє прохання. Октозавра всмоктало у підлогу і, скоріш за все, перенесло до його кімнати. — Ну, за його схоронність я не відповідаю.