Суцільне... розчарування

— … Під час ініціації я бачила справжню власницю цього тіла. Вона стала моєю силою, а я присягалася захистити все, що було цінним для неї та досягти того, про що вона мріяла. Іншими словами, я стала сильнішою заради неї. Тому, не намагайтесь мене зупинити.

— Студентка, відверто кажучи, ви мене дивуєте. Ви поєднуєте в собі те, що ніколи в житті не поєднати. Ваші вчинки благородні і ви всіма силами намагаєтесь добитись справедливості, але при цьому можете холоднокровно лишити життя чи заставити когось страждати одними лиш словами. Як вам це вдається?

— Хм… Можу лише вам сказати те, що раніше, окрім основного прізвиська – Демониці чи Дияволиці, серед народу мене називали Справедливим жнецом. Чому? Я забирала життя лише в тих, хто був його не вартий і не заслуговував на те, що має. Не всі, правда, зі мною були згодні, але це було так.

— Ви вважаєте що Алоїзіус також входить до цього списку?

— Більш ніж хтось інший. Моральний виродок. Довів свою жінку до самогубства своїми докорами та вимогами, змушує сина йти його стопами, жадібний та жорстокий. І що йому? Штраф, ув'язнення на кілька діб, і все? Але чому? Титул, гроші, сила і біля його ніг вже срібна доріжка.

— Чи можу я дізнатись, звідки ви дізнались про його покійну дружину?

— Хто шукає, той завжди знайде. Так, до речі, чи можна мені забрати особисті справи цих індивідуумів?

— Звісно, — все с того ж ящика він дістав три пухкі папки, закріплені маг печатками. Відкривши, він в кожну вклав пластину та протягнув мені.

— Я так розумію, тут повний джентльменський набір: лицемір та дуполиз, нарцис зі схильностями садиста та ображений, озлоблений псих-маніяк. Краса яка. І багато таких у цих ваших фракціях?

— Це ще самі невинні… — Магістр відвів погляд кудись в сторону. Натяк зрозуміла.

— Мені треба буде до кінця випуску прибрати їх всіх?

— Ні, що ви, — я здивувалась, зазвичай завжди просили зворотне. — Треба тільки розхитати їх опору, і вони самі впадуть.

—  І давно вони вам зважають?

— З тих пір, коли вони сплутались з ельфами, — а ось це вже правда несподівано. Сплутатись з ельфами занадто низько в теперішній час… — Серед цих трьох дрібних, як ви сказали, комашок та Алоїзіуса є інформатор, який доставляє інформацію про всі наші дії, і ми не знаємо хто з них цей інформатор.

— Тому ельфи заворушились? Землю під ногами відчули?

— Мабуть так, — магістр відкинувся на спинку крісла, знизивши плечима.

— Вони ж на північ націлені, так? — Ректор мені кивнув. — Чому? Що в наших шахтах такого? Ми видобуваємо звичайні руди та декілька мінералів з магічними властивостями. Але ці мінерали для них все одно що звичайне каміння, руда їм також ні до чого. Я не розумію…

— Ми також не розуміємо, студентка, скажу вам по секрету, є загроза війни і вони вже почали розбійні напади на північно-східні землі та Морозні пустки. Але рід Алессто не марно називають одним із самих могутніших, вони відбили усі напади. Також поставили бар’єри. Але ми не знаємо скільки вони втримають, враховуючи специфіку їх магії.

— Бренн був там, правильно?

— Так… Що ж, студентка, вже запізно, ідіть відпочивайте, завтра на вас чекає важливий день.

— Так, магістр… Магістр… — Він подивився на мене, чекаючи продовження фрази. Але я не наважилась задати засіле в моїй голові питання. Сподіваюсь, це просто параноя. — Нічого. Я піду.

Коли вийшла з адмін корпусу відразу пішла шукати Даріуса. Яким би він не був йолупом, я не можу з ним так… Не можу повірити! Він справді став мені другом і за нього переймаюсь. Раніше я б подумала, що це абсурд! Щоб я та за когось переймалась, та не то що за когось, а за Октозавра! А тепер я мов божевільна бігаю по університету в пошуках сина моєї цілі… Цаярик якийсь…

На полігоні немає, в парку нема, в столовій нема, в гуртожитку також немає. Може його залишили на відпрацювання? В учбовому корпусі БіФів натикнулась на магістра Зозімуса, Октозавра він не бачив. Ха-а. Отже він вирішив побути один. Які в нас тут самі самотні місця? Теплиці? Там можна задихнутись та оглухнути – мандрагора почала цвісти і це справжній кошмар, вони репетують як скажені. Що ще? Астрономічна башта? Можливо. Пішки туди хрін видерешся. Занять польотів в нас ще не було, але я грішила і, виходячи за місто, помаленьку навчилась цьому сама. Астрономічна башта найвища та неприступна точка на карті університету. Підійшовши до її основи, призвала крила, відштовхнулась від землі та злетіла. Недовге відчуття польоту трохи збадьорило. О! Даріус! Сидить на краю. Таким відчуженим я його ще не бачила…

— Октозавр, не кажи, що зібрався пригати. І взагалі, суїцид не вихід, — при  приземленні я трохи заділа його крилом, але клянусь, то було випадково.

— Саша? Фу, забери свої крила, — він відмахнувся від крила, а тільки потім до нього дійшло. — Ти що тут робиш? Як ти сюди піднялась?

— Секрет гільдії. Сунься. О, захід сонця. Гарно…

— Так, гарно… Прийшла втішати? Марно, можеш летіти куди тобі треба.

— Та ні… Я не вмію втішати. Жаліти чи щось подібне. Говорю по факту… Тобі вже сказали?

— Що завтра я залишусь сиротою? Сказали.