Дихай вільно

Магістр Джервезіус все балакав та балакав, а я намагалась зрозуміти, коли це я встигла стати цьому ідіоту другом? Коли напилась? Цілком ймовірно. Ай, не важливо, в цього вилупка завжди таргани якісь дивні у різні сторони бігаючі. А в Бренніуса? У майбутнього короля! Я в шоці з цього світу просто. О, магістр нарешті заткнувся та настав час промови ректора, який вже сам стояв позіхав. Ну, нарешті!

— Дорогі студенти! Як вже казав магістр Джервезіус, ініціація – дуже важлива подія у вашому довгому житті, тому прошу віднесіться до нього зі всією відповідальністю! — а-а-а, так магістр Джервезіус про це півтори години мовив? Ха-а… — Зараз кожного студента, по черзі, буде запрошено на сцену, де йому видадуть ліки. Потів ви йдете до своїх кімнат і там його п’єте. Все ясно? — студенти нестройним хором погодились з магістром. — Що ж, магістр Амелтея, прошу, — магістр йому велично кивнула. Пф, ніби це вона є родичкою короля, а не магістр Аббадон.

— Почнемо з Факультету Мистецтв!... — їх же там більше двох тисяч, це ще на дві години, якщо не більше…

Поки черга дійшла до мене, я встигла сходити до їдальні, випити там кави, посваритись з Октозавром і все ж таки проштовхатись ближче до сцени, бо їдкі коментарі Даріуса про нашу з ним «дружбу» мене дуже бісили. І ось настав цей момент – мені видали колбочку з прозоро-блакитною рідиною, яка по консистенції нагадувала воду.

Повернувшись до своєї кімнати, побачила, що Аля вже випила ліки та заснула. Уві сні вона скрутилася калачиком та тряслася від холоду. Ні, чого ще очікувати від крижаного демона. Укрила її ще своєю ковдрою та поверх ковдр накинула ще її плед, мені холодно навряд чи буде, а ось їй - цілком.

Сіла я на ліжко, подивилась на цю колбочку, покрутила її в руках, що ж…

— Ну, до дна… — я закрила очі та випила це… цю гидоту! Фу! Хоч би в зворотному напрямку не пішло .

Назад не пішло, слава Темряві, але почало дико рубити спати. Думаю, це добре, тому я уліглася і буквально через секунду заснула.

І снилась мені повна маячня… Спочатку я опинилась в непроглядній Темряві, буквально нічого не було видно. Ну, я походила трохи, втомилась і сіла, прямо на підлогу, схрестивши ноги. Потім наді мною включили світло. І чомусь воно аж надто було схоже на світло ламп у допитній. Один в один. Потім з’явилось дзеркало, велике таке, у весь зріст, я встала та підійшла до нього впритул. Та побачила в ньому себе… Ні, не Кассандру, а Олександру Дантесс, все таку ж маленьку, непоказну, замучену та втомлену від життя.

За ці декілька місяців я забула, що виглядала саме так. Дзеркало тріснуло, а в кожному уламку, за моїм відображенням, стояв той, кого я вбила… Тут були всі: і ті, кого я вбила нависне, і ті, хто став випадковим свідком. Я опустила погляд на підлогу, аби не бачити їх обличь, але побачила те, що в одній руці я тримаю Макаров, а в іншій – свій щоденник. Мої руки були по лікті в крові і стояла я в калюжі тієї самої крові…

Потім дзеркало раптово зникло і я опинилась на березі якоїсь ріки вже без пістолета, щоденника та крові, а по той бік стояла … мама. Моя рідна мати. Вона єдина, кого я любила і єдина, кого я не вбивала. Вона стояла з обірваною мотузкою на шиї. Так, вона наклала на себе руки, коли дізналась, що мою сестру вбили. До цього моменту я думала, що вона любила нас з сестрою однаково, але … коли вона побачила мене, вона накинулась на мене, звинувачуючи в її смерті. І, так, це дійсно була я. Вона була першою… Потім я кудись повалилась, і знову опинилась в темряві під ліхтарем, а переді мною стояла справжня Кассандра Латгардисс. Вона привітно мені усміхнулась та допомогла встати. Що вона сказала далі абсолютно вибило мене з колії:

— Хоча це не в наших традиціях і правилах, але… Я вдячна тобі, — вона підняла голову і подивилась мені в очі. А її очі не були червоними, які були в мене, вони були зеленими. — Дякую за все: за те, що здійснила мою мрію; за те, що змогла вижити; за те, що до сих пір борешся за життя, яке тобі не належить, і  за те, що… не залишила їх. Велике дякую тобі за те, що ти продовжуєш їх захищати… — по її щокам потекли сльози, але вона при цьому так щиро посміхалась.

— Я обіцяю тобі, я гідно проживу це життя та захищу все, що було так цінне для тебе, і я помщусь за тебе та за них. — вона посміхнулась ще ширше, так щиро, скрізь сльози та почала зникати.

— Я допоможу тобі, я стану фундаментом твоєї сили…

Вона зникла, а замість неї знов з’явились ті, чиї життя я згубила. Вони стояли навколо мене в хаотичному порядку, і я відчувала еманації кожного з них. Страх, образа, біль, сум'яття, ненависть, розчарування… Це жахливі емоції та почуття, але для демона це справжній делікатес. Потім їх душі перетворилися на вогники, які почали кружляти навколо мене шаленим, злим вихором. По моїм щокам потекли сльози.

— Вибачте мене… Вибачте…! — я впала на коліна, а вихор кружляв все лютіше і лютіше… Тепер я була оточена стіною вогню. — Мені… дійсно шкода… Я не хотіла бути такою…

Вогонь притих і я відчула як коло з вогню звужується та ласкає мене. Шкірою відчула схвалення стихії. Потім вогонь змінило повітря, він  так само «пробував мене на смак» всіляко кружляючи навколо мене невеликими вихорами. Повітря змінилось водою, вода – землею. А потім прийшла Темрява. Вона накрила з головою. На хвилинку стало дуже страшно, стало тяжко дихати, хотілось сховатися від усього світу та тихесеньку поплакати, щоб ніхто не бачив, але я все так само беземоційно стояла на колінах з опущеними руками. Піднявши очі, побачила перед собою жінку, вдягнену в строгу чорну сукню до підлоги, її очі були абсолютними чорними, ідеально укладене чорне довге волосся. Темрява. Всемогутня і всепоглинаюча Темрява.