Який чудовий день!

— До центру запрошується студентка першого курсу Бойового експериментального факультету Кассандра Латгардисс!

Ось і настав мій час. Моя гра… І тепер це моє поле бою!

Біля самого входу с цього «закулісся» я зняла плащ та віддала його Алі, вона міцно його стиснула та кивнула. Темрява, за мене так ще ніхто не хвилювався, як вона. Дивне відчуття, звісно, дивне. Але зараз це не так важливо, я кивнула їй у відповідь та вийшла на полігон. Як тільки я зробила перший крок , натовп на трибуні засвистів та заулюлюкав. Цілком очікуємо. Цікаво, як зміниться їх думка після мого виступу? Хе-хе.

Як тільки я дійшла до центру, натовп стихнув, і я змогла говорити так, щоб мене чув кожен присутній. Як? Я посилила голос одним не дуже хитрим заклинанням, яке вивчають, приблизно, десь на четвертому або п’ятому курсі. Так, Ал навчив мене багатьом корисним штучкам.

— Пані та панове, наш вельмишановний магістр Аббадон, перш ніж почати, я хочу оголосити свої наміри. Але, спочатку, хочу попросити студента Алмерикуса Веріуса принести мої навчальні посібники – мішені. Що ж, мої наміри такі – показувати вам свої здібності я буду в три етапи: перший – я стріляю з далекої відстані по нерухомим цілям, другий – по рухомим цілям с тієї ж відстані, але на висоті шістсот міарів. — Міар – приблизно дорівнює нашому метру, але в нашому метрі сто сантиметрів, а тут приблизно дев’яносто п’ять, шість. І в них не сантиметри, а іари. Вони дорівнюють приближно п’яти чи шести міліметрам. А ось міліметрів в них, як не дивно, немає. — І третій етап… буде сюрпризом. — Сподіваюсь, в мене вийшло підступно посміхнутись, а то щось мені не подобається як здригнувся ректор. — Чи можу я приступати?

— Так, студентка, починайте! — ах, забула сказати, поруч з ректором, який явно сильно нервував, сидів занадто задоволений життям Алоізіус. Цікаво, а я можу йому щось вибити? Чи відстрелити? Ну, як трофей…

Ал притягнув мішені на полігон та повернувся на трибуни. Мішені, до речі, без активації не пересувались, як манекени. І дуже дарма – вони дуже важкі, тому їх таскав Ал. І ось я активувала чотири моїх коштовності, які працювали просто бездоганно, Ал хотів ще щось в них переробити, але мені і так подобалась їх робота. Мішені підлетіли на рівень моїх грудей, наказом підняла їх ще трохи вище та розставила їх в шамотному порядку. Потім дістала з просторового кармана кубик, цьому мене також навчив Ал, та теж активувала. І вже на платформі відлетіла майже в кінець полігону, за двісті міарів від трибун. І, нарешті, в моїх руках моя зброя, і сьогодні вона не проста, а … золота. Золота снайперська гвинтівка. Та-ак. Як так? А все дуже просто – я захотіла цього. Не завжди виходило, правда, приблизно два рази з п’ятнадцяти, але сьогодні, слава Темряві, вийшло. Публіка ахнула… Так, навіть у короля немає золотої зброї, і, наскільки мене вистачило на пошуки в бібліотеці, ні в кого немає, окрім мене. І це ще один бонус в скарбничку, бо Алоізіус цього від мене, ну зовсім, ніяк не очікував.

Подумки наказала платформі прийняти потрібну мені форму: розширитися та зробити бортики. Потім лягла на платформу. Так-так, це було б не зручно в шовковій сукні з розрізами на стегнах, але весь прикол в золотих дракончиках на кутах поділу – вони працюють як обтяжувачі та не дозволяють тканині підскочити, підлетіти чи задертися. Тому, я могла спокійно лягти, встати, побігти, пригнути тощо. Після цього, як знайшла ту саму точку опору, настроїла приціл. А трибуна вже свистіла, орала та обурювалась:

— Чому так довго?! Ти полежати прийшла?! Ще й умови ставила!! Невдаха! Вискочка!

М-м, може поставити їх замість мішеней? Так було б навіть правдоподібніше. Шкода, що не можна. Перезаряд, приціл, постріл… Натовп замовк. Я прискорилась. Приціл, постріл. Приціл. Постріл. Приціл. Постріл. Наказ платформі, наказ мішеням. Я опинилась над головами студентів та викладачів, а мішені хаотично літали по полігону знизу. Погода ясна, без вітру, видимість відмінна. Поки цілилась, в моє поле зору потрапив Октозаврище. Ой, цю морду треба було бачити, це, напевно, злість та обурення. Аха-ха-ха-ха-ха-ха!!! Нічого, це тільки початок, дорогий мій, тільки початок…

Приціл, постріл. Приціл, постріл. Приціл, постріл. Приціл, постріл. Який же це кайф, якщо б ще цілі були живими, м-м… Залишився третій етап. Наказ платформі і спустилась вниз, до центру полігону, щоб бути на одному рівні з Октозавром. Наказ мішеням і вони відлетіли до того краю полігону, де сидів Ал. Ну, ви вже, напевно, здогадались, що я хочу зробити, так? Хе-хе. Ах, та-ак, стріляла я в абсолютній тиші. Підвівшись, я стала единою, хто порушив цю тишу:

— І третій етап… Я хочу кинути виклик студенту Даріусу Алоізіусу, на моїх умовах. — я підлетіла прямо до захисного куполу, і це було єдине, що не давало мені вистрілити в цього гада. — Чи приймеш ти, Даріус Алоізіус, мій виклик? — обличчя всіх треба було бачити. Октозавр та Бренн в глибокому шоці, Октозаврище, здається, був готовий накинутись на мене, бо як так, кидати виклик його дорогоцінному синочку?! Ректор знов сьорбнув щось з фляги, сподіваюсь це не гномій самогон, а просте заспокійливе. А на Алю мені було страшно дивитись, бо вона мене просила цього не робити. Ну, не винувата я, він просто гнида! 

— Я… — його голос чомусь здригнувся і він з якимось побоюванням поглянув на Його високість. — Я приймаю твій виклик.

— Чудово!

— Що б було, якби я відмовився?

— Хм, дай-но подумати. Твоє місце зайняв би твій батько. — а ось тепер з морди Октозаврища зліз той пвседооскал. А що, було б цікаво. Але погляд Октозавра я не зрозуміла. Занепокоєння? Стривоженість? Збентеження? Хм-м-м, ай, все одно. Я повернулась до центру полігону.