Місія - вижити

Не дивлячись на те, що мене вдарили ножем в спину, у мене нещадно тріщала голова, але не ребра. Дивно. Може, коли я впала, я сильно приклалася головою? Прекрасно, у мене  не тільки рване ножове поранення, але й ще струс мозку. Що може бути ще краще?

Стоп.

Я… Я ж померла. Так якого біса я відчуваю біль? Чому я взагалі ще здатна думати?!!

Може… Може мене врятували? Може я ще жива? Може я зараз в лікарні?

Та ні, маячня! Став би цей покидьок мене рятувати, коли сам же й вбив…

Треба спробувати поворухнутись. Я відчуваю руки й ноги, та й все останнє начебто теж… Спробувала відкрити очі. Майже вийшло. Світло було занадто яскраве, тому я знову їх закрила. Ще раз. Побачила, що лежу на камінні в калюжі крові, ймовірно моїй. Каміння… Яке, мать вашу, каміння? Де я?! Може це ад? Боже, чому я просто не померла…?!

Я почала відчувати, що хтось кричить, трясучи мене за плечі. Вони хочуть з мертвого інформацію витрясти? Цікаві люди. Напружившись, а це боляче, я зрозуміла, що кричить дівчина. Що вона від мене хоче?

— … жіть! Допоможіть!! Та що за виродки такі?! — о-о, тут згодна, Макс, той ще виродок… — Що ж за демони?! Ну раз так, то сама дотягну!

Мене намагалися підняти. Але, так як я була в напівсвідомому стані, знову впустили. Такими темпами я просто не доживу до того моменту, як побачу свою рятівницю. Вона вилаялась. Мене все ж таки підняли. Судячи з голосу, це був чоловік й не один.

— Бренніус! Нащо воно тобі треба? Залиш їх! Мий так запізнюємся! Батько чекати не буде!

— Дар, стули пельку, будь ласкавий.

— Але, Бренн…! Да що за чорт… А як же її розподіл?

Що за розподіл я так і не зрозуміла, бо моя свідомість все ж таки покинула мене.

…

Я не знаю скільки часу минуло і я нарешті прийшла до тями. Відкрив очі, перше, що побачила – стеля. Гидка, білесенька стеля. Ненавиджу білі стелі. Вона нагадують минуле…

Потім в моїй голові пронеслись якісь картинки. Кумедно, схоже на уривки спогадів. Цікаво, чиїх? Це точно не мої. Тут вимальовується щаслива сім’я а-ля: «Мама, тато, я – Щаслива сім’я!» Пф, вони ще й капусту вирощують, а потім продають її у різних інтерпретаціях… Ха-ха… Щось мені це не подобається. Чому ці спогади йдуть від першого обличчя? Це… моє чи що? Ні-і-і, не може бути! Моя сімейка Адамс була більшою й не займалась такою нісенітницею. І у моїх батьків не було рогів!!!

Я підскочила.

— Тихіше! Все добре! — подивившись в бік того, хто говорив, я побачила дівчину… І в неї також були роги! РОГИ! А-а-а!!! Мать моя жінка, тільки не кажіть мені…

— Дзеркало… Дайте мені дзеркало… — я стала спішно оглядатися в пошуках дзеркала, боячись побачити теж саме у себе на голові.

— Заспокойся, з твоїми наростами все добре, і не роби різких рухів – в тебе струс мозку.

— Просто дайте мені дзеркало… — мене почало трясти, у жінки, яка мені це казала, теж були роги, а ще гострі зуби та загостренні вуха. Иа-а!

— За ширмою. — вона показала гострим кігтем в сторону ширми.

Я підскочила з ліжка. Голова почала протестувати, але мені треба було себе побачити. Хитаючись, я дійшла до дзеркала, й так. У мене теж були ці роги. Але це далеко не все! Я виглядаю зовсім інакше! Це не я! Я була маленькою, субтильною й не помітною, з кволим русявим хвостиком та сірими очами… Ідеальною тінню! А ця дівчина гарна… З ідеальною фігурою, високою, з пишними формами; чорне смоляне волосся; багряні очі; загострені риси обличчя; повні червоні губи; гострі зуби, як у тих двох; загострені вуха; нарости ці, котрі роги, чорні в червону тріщинку… Це не я. Не можу бути я… Я повернулася до тієї жінки і. скоріш за все, моєї рятівниці. Приміщення, в якому я знаходилась, було високим та просторим, з купою ліжок та ширм… Це медпункт? Твою мать, де я?!

— В Університеті Люцифера, національному університеті для демонів. — Иа-а, я демон? А… Ага. Це не моє тіло. І ті спогади, це не мої спогади, а справжньої власниці цього тіла. Япона-а-а мать! Як я взагалі тут опинилася?

— Ви не пам’ятаєте як тут опинились? — спитала, скоріш за все, лікар. — Що ж. нічого дивовижного, у вас все ж таки струс. Ви пам’ятаєте своє ім’я? — Ім’я… Яке ім’я у цього тіла?

— Кассадра … Кассандра Латгардисс.

— Кассандра, ви в курсі того, що були хворі? — м-м-м, ні, ця дівчина, судячи з її спогадів, хворою не була, але їй постійно було погано. Але про всяк випадок кивну. — Ви не знаєте через що?

— Ні…?

— Через те, що ваші батьки намагались приховати ваші сили. — та-ак? — Навіщо їм це?

— Ось і я не знаю. Ха-а… Зараз це не важливо, мені вдалось відстрочити ваш розподіл, так що йдіть, на вас чекають. Й… — вона так уважно подивилась на мене, наче все знає… Бр-р. — Я подбаю про те, щоб вас поселили разом. Йдіть. — Вона махнула рукою так, наче відганяє набридливих мух.

Дівчина, яка була моєю рятівницею, була дуже приваблива, як на мене: довге, біле, наче срібне волосся, заплетенні у два низькі хвостики; блакитно-сині очі; мініатюрна та акуратна. Вона взяла мене під руку й потяла кудись за собою й почала торохтіти. Вона говорила дуже голосно й виразно. Моєму запамороченню це дуже не подобалось. А мені не подобалась ця ситуація. Хотілось сховатися від всіх в якомусь куточку й тихесенько завити.