Сором'язливий вбивця або Подвійне життя

Спекотне літо. Переповнена людьми морська набережна. Ледве помітне затишне кафе. За одним зі столиків не поспішаючи п’є каву дівчина в строгому чорному костюмі. На перший погляд можна сказати, що вона  звичайна сіра офісна миша. Але, це дуже далеко від правди. Ніхто не знає, хто вона насправді та її найпотаємніший секрет. 

Вдень вона – тиха, сіренька, офісна мишка, в простому чорному діловому костюмі з дипломатом, а вночі – безжальна наймана вбивця, відома як Відьма, Чортівка, Сатана, але частіш за спиною та пошепки її називали Дияволка. Вона без особливих зусиль могла поєднувати в собі ці дві особистості, ці дві ролі… маски.

Але ось питання: хто ж вона насправді? Цього не знає ніхто, на жаль, навіть вона сама.

Хм, чи зможе вона змінити свою думку про себе та про своє життя? 

…

Сьогодні очікується ясне небо, ніякого дощу та вітру… Прекрасно, просто чудово. Прибрати сьогоднішню ціль буде доволі легко. Але все ж таки, що в ньому такого? За що такі великі гроші? Простий студент-мажор, одинак, коли один, боїться навіть мушки, постійно тягає за собою своїх шісток, котрі так само небагаті розумом. Тьху, аж не цікаво! Хм, подивимось, на ньому висить декілька хуліганств, домагань та водіння в нетверезому стані… До чого ж, постійне. Наркотики, зловживання владою батька та примарними можливостями. Кілька місяців назад збив молоду мамочку, дитина в дитячому будинку, а цьому виродку все зійшло з рук. Класичний виродок, не дуже хочу витрачати на нього час… Але стільки грошей на дорозі не валяється… Підозріло якось, але він не єдина моя ціль за останні декілька місяців. Що ж, чекай на мене, мій кролику, мама скоро буде…

Завібрував телефон. Менеджер. Ай, щоб його... Може його наступним прибрати? Можу навіть безоплатно.

— Перший секретар компанії  "LightTrans", Олександра Дантес, слухає.

— Олександра, де ваш звіт за останній місяць? — От стара сліпа карга, не псуй мені і без того поганий настрій.

— Мирослава Рудольфівна, всі мої звіти за ці три місяці у вас на столі. Вони відмічені помаранчевими стікерами. — Даю сто відсотків на те, що вона зараз незадоволено підтиснула губи так, що вони аж зникли з її обличчя. Не знаю чому, але вона незлюбила мене з першої секунди. А як її бісить те, що я добралась до посади першого секретаря головного менеджера, у-у-у. Її прямо таки трясе. Може їй яд підсипати? Не дуже їх полюбляю їх використовувати у своїй роботі, але їй буде личити така смерть.

— Кхм, бачу. Добре. —  Після п'ятихвилинних активних подихів у трубку телефону, видала вона.

— До побачення, Мирослава Рудольфівна!

Слава тобі, Господи! На годиннику п'ятнадцята сорок сім. Час йти. Тільки-но я встала, телефон знов завібрував. На цей раз це був мій вірний напарник, постачаючий мені інформацію про всі мої вірогідні цілі.

— Саня, ти де? Я його вже знайшов, координати вислав, тільки на тебе і чекаю.  

— Добре. Їду. Ти впевнений в тому, що він не піде?

— Ха! З казино так швидко не йдуть! Як би його ще чекати не довелося…

— Тоді спостерігай за ним, я буду протягом години.

— Чекаю.

Ось і пливуть до мене мої грошенята Як би мені завалити цього невдаху? Погратись з ним спочатку, чи одразу вбити? Хм, треба почитати щоденник та подумати, чого я ще не робила.

…

— Макс, вже пів на третю ночі! Ти впевнений, що не втратив його? — шипіла я, вкотре штовхаючи його аби не заснув.

— Заспокойся, будь тихіше. Я впевнений. Я ж казав, що з казино так просто не йдуть і ми можемо його ще чекати.

— Я стирчу тут близько десяти годин! Я хочу їсти і спати!

— Пф, я думав ти не спиш, як вампір. І взагалі, ми з тобою, вдвох, на даху, над нами зорі… Романтика! — Він повернувся до мене обличчям і багатозначно пограв бровами. Ну, що найменше, він намагався це зробити.

— Я тебе зараз скину з цього даху и перевірю, безсмертний ти, як той вампір, чи ні, романтик бісов!

— Я абсолютно впевнений в тому, що я смертний. — Він знов відвернувся, дивлячись в сторону виходу з казино і раптово завмер. — Тихо! Он він!

— Чому він виходить через запасний хід? — Щось мені це не подобається.

— А я звідки знаю? Я не вмію думки читати. Ти його… Як?

— Зараз побачиш… Ти ж пам’ятаєш, так? Ти мене прикриваєш звідси.

— Так-так, давай, йди вже.

Ми завжди відстежували сої цілі на даху й намагались обирати місце біля пожежних сходів. О т і зараз я спускаюсь по цих сходах, які зовсім не вселяють довіри, особливо вночі. Але що поробиш бідному, сором’язливому й зовсім безкорисному вбивці як я? Правильно, мовчки лізти по цих кволих сходах. Фу-у, вони ще й липкі.

Моя ціль направлялась до машини, ймовірно до своєї. Я підійшла до нього за спини, тихо та повільно, але він раптово обернувся зі словами:

— Макс, ми так не домовлялися!!! — Я, все ще тримаючи пістолет у бойовій готовності, намагалась переварити його крик… Макс? Домовлялися? Дідько!!! Але змінити ціль я не встигла. Макс зі спини, в районі печінки, підставив ніж – один мій необережний рух і я перетворюсь на фарш й приєднаюсь до всіх моїх родичів. І я ж навіть не помітила, як він спустився за мною…