Розділ 8. Розгул архітектурних надлишків

Карбований крок віддавався гулкою луною коридором замку. Не зупиняючись ні на мить, не зважаючи на невгамовний шум з боку вулиці, Найстіель рішуче йшов уперед до кабінету колишнього імператора.

Удар на випередження від дорогого батька дав зовсім не той результат, на який імператор розраховував. Викрадення дружини, яке мало штовхнути Найя на необачний вчинок обернулося не найкращим чином для самого імператора. Він чекав будь-чого, але не того, що син відповість ще більш прицільним ударом.

Не сповільнюючи кроку, Найстіель штовхнув двері кабінету та завмер на порозі. З моменту його останнього візиту сюди нічого не змінилося. Навіть вікно залишилося відкритим і вітер ліниво ворушив лахміття подраних важких гардин. Нижня частина їх багряною ганчіркою валялася майже біля порога, привалена уламками важкого столу. Кабінет імператора було розгромлено. Без бою здаватися старий не побажав.

Втім, зовсім не безлад у цьому кабінеті привернув до нього увагу демона. За вікном не затихало хвилювання. Столиця вирувала, балансуючи на тонкій межі громадянської війни. Якимось дивом, але вдавалося стримувати дрібні сутички й утримувати цю тендітну рівновагу, яка могла луснути в будь-яку мить.

Саме тому Най уважно відстежував будь-яке коливання захисту. Ця обережність виявилася не зайвою і вже тричі врятувала його голову від найманців. Втім, причиною сьогоднішнього коливання виявився не найманець і навіть не прихильник його брата.

На мить завмерши, дивлячись на чудово знайому високу постать у темному плащі, Най тільки трохи примружився. Не впізнати цієї гордовитої постави демон просто не міг.

– Не чекав? – Не обертаючись до Найстіелю, тихо поцікавився непроханий гість.

Всупереч тому, що говорив чоловік тихо, у звучанні його голосу легко вгадувалися наказові нотки істоти, котра звикла до влади.

– Раніше чекав, – не поспішаючи колінкувати, Найстіель склав руки на грудях. – Приблизно відразу після того, як я приструнив твого марракша.

– Ти хотів сказати «відразу після того, як зрадив вас»?

У тихому голосі прослизнула зла іронічна усмішка, яку Най знову проігнорував. Ні лякатися, ні нервувати демон не збирався і тримався так, ніби й сам міг не тільки кинути загрозу, а й втілити її.

– Я не наймався у твої слуги. До якоїсь миті наші дороги йшли паралельно, потім розійшлися. Чого треба, мстити з'явився?

Від Кірана звісток все ще не було і терпіння вже починало підводити звичайно стриманого демона. Саме тому в його рівному голосі все ж таки прозвучало кілька сталевих ноток роздратування. І в кращі часи він не підлабузнювався перед Першим демоном, а зараз не збирався й поготів.

– Мстити?

Здавалося, що гість справді здивувався і навіть розвернувся, щоб краще розглянути співрозмовника. З тіні капюшона, що майже повністю закривав обличчя, блиснули червоні очі.

– Ми ж не уклали угоди, хлопчисько, значить і мститися нема за що, – чомусь розвеселився він.

І в цьому веселощі було щось страшне. У тій усмішці, відблиск якої вгадувався на чітко окреслених упертих губах, у грізній нерухомості фігури. Перший демон, засновник королівського роду у першому світі першої системи, він давно відійшов від справ, але тінь його заступництва не зникала. Де-не-де, та він з'являвся в гущі подій, щоб повернути бурхливий потік у потрібне йому річище, повести гру так, як було вигідно.

Ось тільки розбиратися в цій грі та тим більше ставати пішаком в ній Най не збирався. Не відводячи погляду від співрозмовника, він лише холодно посміхнувся.

– Навіщо з'явився?

Гість відповів не одразу. Повільно зробивши крок уперед, він опустив руку в чорній рукавичці на спинку стільця, котрий покосився на зламану ніжку.

– Подивитися, – похитавши стілець, неквапом промовив він. – Насправді я був певен, що ти програєш. Твій батько був потужною підтримкою. Я й подумати не міг, що в тебе вистачить нахабства завдати такого точного удару... Хоча він ще живий.

– І брат мій ще живий, так що я й програти можу, – якось надто вже спокійно для таких слів промовив Най.

І тільки зелень очей скував лід. Цю розмову, як і план подальших дій він обговорювати не збирався. Втім, Першому це, здавалося, не було потрібно. Повільно кивнувши, він легко штовхнув стілець, остаточно скидаючи його на підлогу.

– Не можеш, – раптом разом припинивши ходити околясом, демон знову підняв погляд до сант Танара. – Ти вибрав вправного найманця і він уже повертається з доброю для тебе звісткою. Я чую його кроки й чую королівську кров.

Плавним звіриним рухом подавшись уперед, Перший шумно принюхався до чогось і розплився в хижій посмішці. За довгі тисячі років життя, він встиг втратити багато чого з людського образу і звичок. Декого це лякало, як би лякала близькість з дикою твариною в замкненій клітці, але Най не здригнувся, відчуваючи лише глухе роздратування.

Старому пернатому пню явно щось було потрібне.

– А твоя химера схвалить такий хід? Вона ж за добро та справедливість? – несподівано кинув Перший.

– Ти не знаєш мою химеру, – коротко викарбував Най.

З цією старою руїною обговорювати дружину він не збирався, хоча й міг відповісти однозначно і впевнено. Схвалить. Якщо є можливість закінчити війну ще до початку, стявши одну зміїну голову – це потрібно зробити. І все одно, що в історію така перемога не увійде, як героїчна і гучна. Здебільшого прості люди не горять бажанням увійти до підручника історії як суха цифра у графі «втрати» внаслідок якоїсь знакової сутички.

– Все ж таки у тебе чудова дружина… – не зводячи з нього погляду, якось дивно посміхнувся Перший.

– Я передам їй при нагоді, – сухо кинув Най, всім виглядом даючи зрозуміти, що розмова його втомила і в цілому ліміт ввічливості добігає кінця.

– О, буду вдячний, – хмикнув Перший, машинально повернувши голову вправо за мить до того, як простір дав тріщину.

Наче картинка світу між двома вцілілими ніжками перекинутого стільця розійшлася, зминаючись по краях надрізу смугами. З розрізу, ворушачи тонкими лапками з напівпрозорими кігтиками, спритно вибралася поштова миша. Дрібний представник немертвих нижчого рангу, що більше нагадувала ляпку з лапками. Повна відсутність кісток дозволяло їй набувати будь-якої форми. Сьогодні миша не морочилася. Плюхнувшись на підлогу чорним млинцем, миша спритно схопилася на лапки й швидко підбігла до Першого, видерлася по його плащу до руки.