Розділ 5

У кімнаті пахло попелом і ладаном. Повітря стояло густе, насичене магією. Так, ніби навіть час вирішив зупинитись, щоб не зруйнувати спокою.

– Ми… справді це зробили, – прошепотіла Веста, ще не вірячи.

– Без жертв, без вибухів і майже без криків, – відгукнувся Кроу. Його голос був тихим, але теплим, зовсім не таким, як зазвичай.

Веста підняла погляд. Його волосся розтріпалося, на обличчі лежала тінь втоми, але очі… вони були живими. Сірими, як ранок після бурі.

– Ви все ще тримаєте мою руку, – сказала вона, не зовсім певно, і позіхнула.

– А ви не забираєте, – відповів він.

Вона усміхнулась.

Мовчання між ними не тиснуло, воно зігрівало.

Свічки потріскували, тіні танцювали по стінах, і здавалось, що навіть старі книги на полицях спостерігають із тихим схваленням.

Після пригод втома різко навалилася на плечі. Слова стали повільніше.

– Мабуть, я вперше рада, що мене покарали, – прошепотіла Веста.

– О, тоді покарання було призначене правильно, – у кутиках його вуст промайнула усмішка.

Веста опустила очі, а потім знову підвела їх на нього.

– І що тепер? – запитала вона. – Тепер, коли все закінчилось.

– Тепер, тобі час відпочивати. Ти ледве стоїш на ногах, – відповів Кроу. І потягнув за долоню дівчину в непримітні двері.

– А завтра і весь наступний тиждень в тебе буде продовжуватись практика,– продовжив він.

 Веста щось хотіла відповісти, але слова розчинилися в позіханні. Її очі повільно злипалися.

– Ви можете заснути тут, – промовив він після короткої паузи. – У підземеллі безпечно.

– А ви? – прошепотіла вона.

– Я залишуся поруч.

Його кімната виявилась невеликою: кам’яні стіни, кілька полиць, старе крісло і вузьке ліжко з темною ковдрою. 

Дівчина без суперечок легла на подушку. Кроу підіткнув ковдру і поправив пастир волосся, що впало на щоку. 

Веста ледь розліпила очі.

– Ви такий гарний… і добрий… – прошепотіла посміхаючись.

Чоловік відкрив рота, щоб щось сказати, але дівоче дихання вже вирівнялось. Веста спала.

Кроу сів поруч, на крісло, спостерігая як світло свічок грає на її обличчі.

Він простягнув руку, торкнувся її пальців. Веста немов відчула його дотик, скрізь сон стиснула його долоню.

***

Коли Веста прокинулась, тиша підземелля здавалася густою. Свічки мерехтіли мʼяким світлом. Її голова була тяжкою від втоми і недосипу, але посмішка блукала на вустах.

Кроу спав у кріслі, відкинувшись назад, з розстібнутим коміром і розслабленими плечима. Його рука лежала на ковдрі біля її, немов навіть уві сні він охороняв дівочий сон.

Серце Вести стикнулось. Ніжність, яку вона відчувала, хотіла вирватись назовні. Їй хотілось доторкнутися, стерти втомлену тінь з його обличчя… але замість цього вона просто посміхнулась і тихо встала, щоб не розбудити його. 
В лабораторії, кістковий безлад валявся на підлозі, але дівчину це не цікавило. 

Веста підійшла до полиць з книгами і провела пальцями по корінцям. «Некромантія: закони і правила», «Анотомія», «Магічна ботаніка. Том1».

– Те що треба…

Дівчина дістала товстезну цеглину в золотистій палітурці і відкрила сторінку з малюнком знайомої квітки.

«Місячник

Сімейство: нічноквіткові

Опис: Багаторічна трав’яниста рослина, що цвіте виключно під час повного місяця. Пелюстки випромінюють м’яке сріблясте світіння. Росте переважно в лісових низинах, поблизу джерел або старих кладовищ, де висока концентрація магічних потоків.»

– Ну і де ці властивості? – фиркнула дівчина і дістала іншу книгу. «Місячні рослини. Повна збірка».

«Місячник – рідкісна рослина, що цвіте лише при повномуна місяці. 

Ходить легенда: Той, хто знайде його поруч із тим, до кого тягнеться серце, отримає шанс побачити істину, яку не розгледіти очима.

Якщо під час цвітіння вдихнув аромат квітки – і в грудях спалахне тепло, це означає, що їхні душі споріднені. Якщо ж нічого не відчується – то їхній шлях лише короткий перетин, а не сплетіння долі.»

Веста ковтнула повітря. Вона згадала, як Кроу тримав її за руку. Як вона відчула… все. І тепер зрозуміла, він теж відчув. Натякнув, але прямо не сказав.

Дівчина закрила книгу і повернулася до спальні.

Кроу тихо зітхнув уві сні, і вона, не стримавшись, торкнулася його пальців.

– Дурна квітка, – прошепотіла вона з усмішкою. – Але, здається, таки мала рацію.

Свічкове світло хитнулося, немов погоджуючись із нею.