Розділ 4

Далі рушили в тиші. Ліс наколо наче потеплішав. Попереду мерехтіла сяйвом галявина квітів.

– Місячник! – тихо вигукнула дівчина.

Пелюстки світилися не яскраво, а м’яко, немов дихали світлом. Дівчина, не стримавшись, побігла вперед, і Кроу лише встиг зітхнути.

– Яка…яка краса! – прошепотіла, нахиляючись, до пелюстків. Втягуючи дивно знайомий  аромат, що нагадував пильну лаванду, віск свічок та ладан. Такий знайомий запах…

– Не торкайся, – попередив Кроу, але запізно. 

За мить її очі стали блискучими, зіниці розширились.

– Професор… – Веста зробила крок вперед. У голосі зʼявилося мʼяке муркотіння наче в задоволеної кішки.

– Ви такий… – ще один крок.– Ви так… гарно пахнете.

Кроу підняв брову, але в очах плясали чортята.

– Ой, – сказав він,  в його голосі трепітав сміх, який вона не чула раніше. – Веста, ви вдихнули пилок місячника. 

– І що він робить? – спитала вона, не відриваючись від його плеча, притулившись щокою, ніби боялася втратити рівновагу.

– Колись дізнаєтесь, – в його відповіді промайнула небезпека з щастям разом. – А поки що… просто постійте спокійно. Дія закінчиться через мить.

Кроу обережно відірвав дівчину від себе за плечі. Вона ледве встояла. Від його дотику ноги підкашувались і серце трипітало сильніше.

Чоловік нахилився, обережно викопав одну квітку і зібрав в хустинку.

Коли Кроу випрямився Веста стояла зніяковіла, червона як помідор, і навіть темна ніч не ховала цього.

– Дурна квітка! Найдурніша з усіх! – Буркнула вона пинаючи камінь ногою. 

Вона не помічала як погляд Кроу, палаючий ніжністю, затримався на ній, як його руки злегка тремтіли.

– Час повертатися. – промовив чоловік. – Треба встигнути зробити зілля поки місяць високо в небі.

Веста продовжувала стояти на місці занурена в свої думки. Тоді чоловік лагідно, але твердо взяв її за зап'ястя і потягнув за собою. 

– Ходімо… – прошепотів він з тією впевненістю якій неможливо було протистояти.

Вони так і йшли. Попереду вже проступали із темряви могилки та склеп. Теплі долоні обіймали одна одну. Ніхто не хотів порушивати цей крихкий спокій.

***

Вже біля дверей лабораторії було чутно глухие шаркання. 

Кістки ще не вибрались з під тіней, але це була справа часу. Вони рухались, скрежетіли й боролися з силою що тримала їх прикутими до підлоги. 

– Веста, розведи полум'я і перетвори квітку на попіл. – спокійно та чітко проговорив чоловік, оцінивши ситуацію. Його пальці немов танцювали над столом, з неймовірною швидкістю розкладаючи інгредієнти на столі біля колб.

– І будь ласка… обережно! Не вдихайте все що світиться.

– Це було випадково! – обурилась Веста, але щоки її зрадницьки спалахнули. – І взагалі, хто залишає чарівні квіти без попереджень? Треба було поставити там табличку. – тупнула вона ногою.

– Цю квітку вивчають на першому курсі. Розкажіть же мені, чому це ви адептко, не вкурсі її власивості?

Веста гнівно насупилась, але потім, не втримавшись, засміялась.
– Ви не могли бодай раз сказати щось приємне? 

Кроу відвів погляд від зілля і подивився на неї.

– Попіл ви отримали гарний, – сказав він серьезно і насипав три щіпки до колби. Веста на цю заяву ледь не захлинулася повітрям і вперла кулаки в боки.

Зілля шипіло і пінилось. 

Чоловік засміявся і підняв руки на знак поразки.

– Ви молодець.– примирливо вимовив він.– Свідомість не втратили, примару майже не злякалися. Це ж приємно, чи не так?

– “Майже”? – обурено підняла брову Веста.

– Майже, – з легкою усмішкою підтвердив він. – Але після того, як ми розберемося з цими кістками я рекомендую вам все ж таки освіжити память щодо місячника при повному місяці…– не стримуючи посмішки продовжив.

Дівчина хмикнула, але кутики її губ зрадницьки тремтіли від посмішки.

Робота кипіла. Інгредієнти змішувались. Зілля шипіло і змінювало колір. Чим ближче було до готовності тим стрімкіше рухались кістки. 

Клац-клац-клац, лунало все гучніше, наче виступ сотень маленьких барабанів. Дівчині хотілося стулити вуха долонями. 

– Ще трохи, – втомлено вигукнула вона  витераючи піт з чола.

– Сконцентруйся! – відгукнувся Кроу, – Ми повинні зробити це зараз!

 Їх руки тремтіли. Відпрацьованими рухами вони вкладали намір в зілля. 

Клац-клац-клац.

Звук повністю перебивав шепіт закляття.

Колба трусилася, світло свічок тремтіло. Майже згасало і знов підіймалося вогняним стовпом. Вони торкнулися пальцями. Магія відгукнулася, пройшла крізь них пульсом. Дві долоні притиснуті одна до одної. Два погляди, що перетнулися в німій розмові. 

Зілля засяяло з нього кашляючими звуками помаранчевий дим вибирався назовні. Спіраллю швидко заполонив всю кімнату… і раптом зник.

Тиша впала раптово – така, що навіть полум’я здавалося занадто гучним.

Кістки не ворушившись, лежали на підлозі химерними скелетами. 

– Вийшло, – прошепотіла Веста.

– Звісно, – відповів Кроу, не відпускаючи її руки. – Ми ж команда.