Розділ 3

***

Вони вийшли у двір. Повітря було вологе й прохолодне; десь далеко лунав сміх, вечірка вже у розпалі. Швидко минувши кладовище, Кроу йшов попереду, не оглядаючись, а Веста поспішала слідом, намагаючись не відставати й не наступити на власний поділ мантії.

– І де росте цей місячник? – порушила тишу дівчина.

– Біля річки, за якою починається галявина примар, – відповів Кроу тихо. Над лісом поблискував повний місяць.
– Прекрасна назва. Напевно, дуже затишне місце – сказала вона, іронічно всміхнувшись.
– Якщо вам подобаються дерева, які шепочуться і намагаються схопити за мантію, то так.

Веста ковтнула.
– Ви зараз жартуєте? – запитала, але в голосі вже відчувався легкий тремор.
– Не знаю. Дізнаєтесь за хвилину.

Кілька хвилин йшли мовчки. Шелест листя та звуки їх кроків єдине що супроводжувало. Нарешті дівчина не витримала: 

– А чого ви стали некромантом?

Кроу не відразу відповів. Лише злегка обернувся через плече. В сірих очах немов мерехтів місяць.

– Хтось мусить мати справу з тим що залишається після чужих помилок. А ще я люблю тишу.

– Це нудно… – протягнула ледь капризно. Слова майже потонули у шелесті жовтого листя.

– Тільки не сьогодні і не з вами, –відповів він весело, з теплотою в голосі. 

Вони підійшли до річки. Вона сяяла під місячним світлом. Переливалася срібно блакитним кольором.

– А ось тут обережно, тримайтесь поряд і йдіть прямо за мною, – попередив Кроу, коли вони перетинали скрипучий місток.

– Не то що? Мене вкусить примара? – пожартувала Веста.

– Примари не кусаються. А ось інші мешканці…

Веста здригнулася. Зупинилася і оглянула галявину. На цій стороні було наче холодніше. Чи так здавалося через незвичну тишу? Ні одна гілка чи травичка не здригалася на вітру. 

Дівчина зойкнула про себе і бігом догнала некроманта.

– Сказав же, не відставай!

Дівчина дужче закуталась в мантію.

– Тут безпечно знаходитись? 

– Для тих хто прийшов з чистими намірами, майже…– задумливо але з посмішкою сказав чоловік.

– Не отримати черговий наганяй від декана, це чистий намір?

– А з чого ви взяли, що якщо виправите свою помилку з “божевільними кістками”, ви не отримаєте нового покарання?

– Ну професоре Кр… 

– Чшш… – перебив чоловік й м'яко притиснув долоню до рота Вести. Їх погляди на мить зійшлись. Й два серця в момент пропустили удар.

Під старим дубом сиділа прекрасна дівчина. 

Примара. 

Напівпрозора, з довгими сріблястими косам та великими блідо-блакитними очима. у руках вона тримала таку ж примарну арфу. 

– Тільки ті, чиї серця відкриті коханню. Чують мою музику, – тихо промовила примара, не підводячи погляду. Її голос луною розходився поміж дерев, наче відлуння старої мелодії.

Веста відчула, як по шкірі пробігли мурахи.

– Ви це… чуєте? – прошепотіла.

– Так, – відповів Кроу. – І це означає, що вона нас приймає.

Примара нарешті підвела голову. Її обличчя було сповнене суму, такого глибокого, що навіть повітря навколо стало прохолоднішим.

– Ви прийшли по сльозу, – сказала вона спокійно, ніби знала їхній намір ще до того, як вони з’явилися.

– Нам потрібно лише крапля, – чемно схилив голову Кроу.

– Для того, щоб виправити помилку, – додала Веста.

Примара торкнулася струн, і ліс наповнився тихою, печальною мелодією. Пара стояла і вслухалася, а примара бачила іх наскрізь. 

– Ваші сердця відгукуються кожній ноті, це істина сила. Бережіть її. Не кожному дано відчувати справжнє кохання.

Одна сльозинка скотилася по її щоці і зависла над землею, перетворившись на прозору перлину. Примара ще раз подивилася на них, ледь усміхнулася – і розчинилася в повітрі, як місячний туман.

Довгий час вони стояли мовчки. Ліс затих.
Кроу обережно торкнувся плеча дівчини.

– Ти тремтиш, – промовив він, і в голосі не було звичної сухості.

– Просто… ще не можу оговтатися, – відповіла Веста, не відводячи погляду від перлини, що мерехтіла в її долоні. – Вона була така... жива.

– Усі вони колись були, – тихо сказав Кроу. – Іноді здається, що мертві пам’ятають любов краще за живих.

Веста підняла на нього очі. Вони стояли надто настільки близько, що вона відчула запах його шкіри, свічі і припиненні трави.
Її пальці випадково торкнулися його руки, і перлина виблиснула між ними, як іскра.

– Мабуть, істинна сила справді у відчуттях, – прошепотіла вона.

– Або в тих, хто змушує нас відчувати, – відповів Кроу. Його погляд затримався на її губах лише на мить, але цього вистачило, щоб світ навколо знову завмер.

Мелодія примари ще луною висіла в повітрі, немов благословення.