Розділ 1

– Під час лабораторної практики оживила три колби, чайний сервіз і, здається, більше одного портрет ректора, – строго зачитував декан із звіту.

У темному плащі з емблемою академії він сидів за високим дубовим столом і втомлено дивився на адептку третього курсу.
Навпроти – Веста Рей, з усіх сил намагалася зробити винуватий погляд.

– Нагадай-но, який це вже раз із початку навчального року ти потрапляєш у мій кабінет? – зітхнув декан. – А сьогодні, між іншим, лише 31 жовтня.

– Я більше так не буду, чесно. Це випадково, – жалібно протягнула дівчина, дивлячись на нього великими очима, сподіваючись, що цього разу покарання мине.

– Ні, ні й ще раз ні! – гмикнув чоловік. – Ці твої фокуси сьогодні не спрацюють.
Покарання: тиждень вечірньої практики в підземеллях із професором Кроу.

У кабінеті пролунало розпачливе стогнання.

– Ну чому саме до некроманта? – зітхнула Веста. – Можу допомагати в саду. Або… ну хоча б у вас, папери розбирати.

– Питання вирішене. Ніяких скарг. Вперед – до кісток і скелетів.

Веста понуро підвелася й попрямувала до дверей.

– І без експериментів! – кинув їй услід декан. – Ніяких відступів від інструкцій, зрозуміло?

– Так, декан. Обов’язково, декан, – буркнула вона собі під ніс, перекривляючи його.

Вийшовши на двір, Веста щільніше закуталася в мантію. По кам’яному подвір’ю шаруділо сухе листя, десь далеко ухнула сова.
Академічний двір, прикрашений до Геловіну, мерехтів різнокольоровими вогниками між тиквами та штучним павутинням.

Шлях лежав крізь кладовище зі старовинними камʼяними статуями та могилами. Серед них височів родовий склеп першого магістра. В ньому спускались кругом винтові сходи, внизу яких, за різними дверима, ховались підземелля професора Кроу.

– Сподіваюся, в підземеллі немає павуків… – пробурмотіла вона, сіпаючи плечима від самої думки.

Усередині було темно, похмуро, але зі смаком. На полицях стояли флакони, старі томи, акуратно складені ряди кісток. На одному зі столів, череп у в’язаній шапці, як генерал стояв попереду своїх послідовців. 
Магічні ліхтарі тут довго не працювали, тому приміщення освітлювали лише спалахи свічок, що тріпотіли час від часу, відкидаючи тіні.
У повітрі змішалися запахи ладану, воску й запиленої лаванди.

– Якщо зараз мене з’їсть примара – прошу занести це в звіт як нещасний випадок, – прошепотіла Веста й обережно зайшла в лабораторію.

Двері за її спиною зачинилися з важким стуком. Повітря стало густішим, ніби тут не просто бракувало світла – його хтось навмисне прибирав.

– Міс Рей, не очікував вас тут побачити, – долинув із темряви спокійний чоловічий голос.

Веста здригнулася.
– Мене прислав декан! – випалила вона, крутячись на місці. – Я офіційно покарана.

Із тіні вийшов чоловік. Високий, у довгому чорному плащі з рунами на манжетах і довгим темним волоссям заплетеним у косу.

– Це, безперечно, найкраще пояснення свого візиту, яке я чув, – мовив він рівно. – “Офіційно покарана”.

– А ви, мабуть, професор Кроу, – Веста спробувала усміхнутися, але той погляд змусив її опустити очі.

– Ви спостережлива, –відказав він. – Це добре. Решта студентів, коли бачать склеп, зазвичай тікають.

– Ну, я просто подумала, що сьогодні Геловін, – обережно сказала вона, – і якщо вже десь має бути страшно, то саме тут.

– Страшно? – Кроу ледь нахилив голову. – Тут просто порядок.

Він пройшов повз неї – від нього пахло димом, старими книгами й чимось холодним, як нічне повітря.

– Ваше завдання, міс Рей, – допомогти мені з інвентаризацією зразків. Порахувати кістки, підписати, розкласти. Нічого складного.

– Це все? – Веста підняла брови. – Без викопування тіл? Без жертвоприношень?

– Розчаровані? – спитав він, не відриваючи погляду від сувоїв.

– Трошки, – зізналася вона. – Я готувалась морально.

На мить їй здалося, що кутики його губ зрушилися – майже посмішка.

– Якщо хочете адреналіну, спробуйте не розбити жодного черепа. Вони ображаються, – сказав він сухо.

– Дуже смішно, професоре.

– Це не жарт.

Веста проковтнула слова й підійшла до столу, де лежали рівні ряди старих кісток.

– Ну що ж, – пробурмотіла, – вперед до кісток і скелетів…

– Саме так, – спокійно відповів він, – і без “експериментів”.

– Звідки ви знаєте, що я…

– Про це вже знає вся академія.