ЕПІЛОГ 2 частина

Не пригадаю, скільки разів за ці місяці Данило кликав мене заміж. Сотні? Тисячу?

Ми, як і Чиж із Вірою, осіли в столиці й жили разом. Громченко працював у столичному ВКІ, що після «великого розкриття» суттєво посилив правила для істот, аби максимально вберегти людей. Амалія допомогла з одужанням його матері, слова дотримала.

Спершу вона взялася за очищення Ради: виявилося, чимало хто був у змові з Алексом. Навіть Григорій — вампір, один із верховних суддів.

Я допомагала вираховувати зрадників. Відтоді, як Амалія очолила Раду, між людьми та істотами запанував крихкий, але робочий мир, і життя знову ввійшло у свою колію.

Данило ж рвався узаконити наші стосунки на всіх рівнях, а я — гальмувала.

Не тому, що сумнівалася в ньому, навпаки. Але свята дрібну жіночу помсту ще ніхто не відміняв: я тихцем підколювала Громченка історією з «фіктивним шлюбом» і відверто смакувала його реакції. Яка ж бо я безсовісна — і щаслива.

Як не крути, перевертню дісталася проблемна пара в моїй особі: мало того, що журналістка — ще й Грааль. Тож він обклав мене невсипущим контролем і гарчав навіть на тих, хто смів глянути криво. Ревнивець.

Мій улюблений ревнивець.

— Може, візьмемо залізницю з електропоїздом? — ні з того ні з сього запитав Громченко у дитячому магазині.

— Новонародженому? — перепитала я.

— На виріст! — в очах перевертня засвітився хлопчисько.

Усе ясно: хлопчик виріс, але не награвся.

— Добре, бери, а я гляну пустушки й парочку сорочечок.

Ми розійшлися по відділах, і я поринула у розмірковування над кнопками на боді та ніжністю фланелі. Уже кидала до кошика крихітні шапочки, коли за спиною пролунав знайомий голос:

— Аню?

— Йогане? — зустріч виявилася несподіваною, проте приємною. — Яким вітром?

— Та живу тепер у котеджному містечку біля столиці, клімат якраз мій, — усміхнувся інкуб.

Головгад не надто змінився — хіба що виглядав відпочилим і дуже щасливим.

— Дякую тобі, — сказав раптом, озираючись, мов шукав невидимих свідків.

— За що? — щиро здивувалася я.

— За те, що не дала помилитися нам обом, — тихо відповів. — Ти була права, Аню. Поки я стрибав із ліжка в ліжко, шукаючи гострих відчуттів і нових енергій, скарб був поруч.

— Йогане! — покликала його дружина, звівши ідеальні брови до перенісся.

— Іду, люба, — з охотою рушив до неї головред. — Я знайшов усе, що ти просила.

Торі прийняла поцілунок власницьким блиском в очах. Сукня не приховувала животик, що помітно округлився. Четвертого чекають? Ого.

— Що він хотів? — почувся за спиною Данилів голос.

— Просто привіталися, — заспокоїла я свого особистого перевертня. — Ходімо на касу.

Невдовзі ми вже під’їхали до пологового. Трохи випередили жовте таксі, з якого випурхнули Алес із Вікі.

Алекс загинув, зате Алес отримав другий шанс.

Той золотий потік, що я встигла вкинути в нього тоді, повернув йому фізичне тіло, хоча здібності Спостерігача й не зникли. Я підморгнула відьмочці: сяяла біля мого «дядька», наче виграла джекпот — і погляди в них із Алесом були такі, що не за горами весілля.

— Чи пустять нас такою гурмою? — засумнівалася Вікі.

— До приватного пологового, де все проплачено й узгоджено? — хмикнув Громченко. — І не таку компанію пустять. Ще й усміхатимуться.

Так і сталося. Нас попросили зняти верхній одяг, пройти обробку, одягнути одноразові халати, шапочки, бахили — і ми, мов кумедний десант, завалилися до втомленої, проте сяючої Віри.

Її руде щастя спало на руках в ошелешеного татуся.

— Наш Матюша, — розтанула в усмішці подруга. — Прошу любити й не сварити, інакше матимете справу зі мною.

— Який красунчик! — видихнула Вікі.

— Моя гордість, — охриплим голосом промовив Мишко. — Мій син.

— От тільки ти «свою гордість» навіть не визнав, коли я тобі зізналася, — не втрималася від шпильки Віра. — Нюх підвів на своє?

— Не слухай маму, Матюша, — проворчав братик. — У тата просто ніс був розквашений після невдалої поїздки до санаторію… за мамою.

— Не треба було влаштовувати дурні сцени ревнощів — не нарвався б на кулак адміністратора. Ревнивець.

— Ага, не будеш тут ревнувати, коли дружина така красуня, — пирхнув Чиж.

— Справжній бегемот! — очі Віри блиснули слізьми. — Не здивуюся, якщо поки я тут мучилася, даруючи життя твоєму сину, ти вже встиг «підтримати морально» симпатичну медсестру!

— Хто симпатичний? — округлив очі Мишко. — Та вони тут усі крокодилиці. Нікого, окрім тебе, для мене не існує.

Блондинка змахнула пасма з чола.

— Крокодилиці, кажеш?

Братець затряс головою так, що шапочка ледь не злетіла.