ЕПІЛОГ

— Ти запитання до суботнього ефіру проглянула? — спитала мене Машка, помічниця продюсера каналу, де я тепер працювала штатною журналісткою. І, між іншим, досить популярною!

Кар’єра летіла вгору, а я і не пручалася — працювала собі та й годі. Щастя мені все одно інше приносило.

— Слухай, так закрутилася, що вилетіло з голови! — схаменулась я вже на виході з кімнати відпочинку. — Перекинь мені на пошту? Вночі перегляну.

— Аню! — загарчала вона. Все ж таки перевертень: від звіриної натури не відхрестишся. — Перед Борисовичем мене не підставляй, він мені голову відкрутить. Я ж іще на випробувальному терміні.

— У мене подруга народила, маю право хоч трохи видихнути? І взагалі, завтра у мене рідкісний законний вихідний!

Машка закотила очі:

— У журналістів не буває вихідних. Особливо в таких популярних, як ти. А Борисич…

— Нічого він тобі не зробить, якщо перестанеш удавати сталеву леді й усміхнешся бодай двічі, — підморгнула я.

— Що?! — Машка аж підвисла.

— Подобаєшся ти йому, от що, — хмикнула я, насолоджуючись її квадратними очима. — Невже не помітила?

Вона раптово спалахнула, заправила за вухо вогненні пасма. На зріст не вийшла, зате та її руда грива виднілася за кілометр.

— Та ти жартуєш? Я — перевертень, він — людина…

По очах видно: небайдужий їй наш начальник. Іще б пак.

— Ой, кинь оті застарілі страхи, — пирхнула я. — Рада істот поховала ті варварські заборони.

— Але ж…

Я махнула рукою, обриваючи потік її вигадок на підтримку власних сумнівів.

— Отож-бо: плодіться й розмножуйтеся, діти мої,  — я усміхнулася на всі тридцять два. — Чи як там правильно казати?

— Машкова!

— Хіба що ти з тих, хто ладен провести життя в пошуках істинної пари, — докинула я. — А може, Борисич і є твоєю половинкою?

Машка знову зашарілася, мов мак.

— Не знаю… тягне до нього, але…

— Але у декого з вас ще й досі складна система розпізнавання істинних, знаю-знаю, — кивнула я.

Простіше кажучи, після десятиліть договірних шлюбів чимало перевертнів розучилися миттєво впізнавати свою половинку: їм потрібен час, щоб «дійшло». Як жирафи.

Наочний приклад — мій братик, що козликом скакав довкола Віри. І віртуозно її відштовхував — бо боявся нашкодити, як вийшло з батьками, — і водночас ніяк не міг упоратися з тяжінням.

Накрутив справ — будь здоров! До самих пологів розхльобувати довелося. Вірочка в нього попила крові краще за будь-якого вампіра: і нерви намотала на манікюр, і всі образи пригадала, і хвостик бубликом крутила. А Мишко тільки зуби стискав та терпів. «Вірочка те, Вірочка се» — смугастим килимком стелився б у будь-яку хвилину дня й ночі.

Істинна. Кохана. Єдина. І вагітна спадкоємцем.

Пилинки з неї здував, усім примхам догоджав — ледь на циркового тигра не перетворився, аби Віра всміхалася. І подруга таки відтанула… А куди їй діватися з цього рудого підводного човна?

— Так, — повернула мене до реальності Машка. — Я якось іще не збагнула… Але він же красень, правда?

Лисий двометровий трогладит із важким характером? Перепрошую, у мене явно не такі екстремальні смаки.

— От ти й розслабся, усміхнися — бо Борисич підійти боїться, — хмикнула я. От так: виріс, став великим начальником, а перед Машкою — мов школяр. — А там придивитесь, пізнаєте одне одного ближче і… На весілля мене покликати не забудь.

— Ань! — перевертниця знову спалахнула.

— У мене око на пари набите, — засміялася я й вислизнула з кімнати. Дари Грааля працювали на повну й тепер підсовували мені не таке вже й неочевидне, але я навчилася відмежовуватися: вимикати цей «радар», щоб почуватися майже звичайною.

Машка щось кричала мені вслід, та зупинятися вже не було як — і так катастрофічно запізнювалася.

Я вискочила з будівлі каналу чорним ходом, щоб відразу звернути на парковку. Біля центрального входу, як правило, юрмилися шанувальники, нині ж часу на люб’язності бракувало.

Доля, як завжди, мала власний сценарій.

Я вже побачила Громченка біля його вірного металевого коня, навіть помахала йому — і в цю мить до мене підскочила дівчинка років п’ятнадцяти-шістнадцяти.

— Ганно Олександрівно Машкова? — пискнула.

Людина, не істота. Данило напружився, вже ладен був рвонути до нас, але я заспокоїла його коротким жестом.

— Так, це я, — усміхнулася я, і дівчинка аж засвітилася вся.

— Я Христина! Дивлюся всі ваші програми! — випалила на одному диханні. — Підпишіть, будь ласка!

Взяла блокнот із моїм обличчям на обкладинці — кілька місяців тому канал надрукував ці подарункові набори, — чиркнула автограф.

— Ганно Олександрівно, можна запитання? — несміливо звела очі Христина.

Час цокав, я майже фізично відчувала, як він висипається крізь пальці, але відмовити дитині — не можу.