РОЗДІЛ 28. Фатум

Все ж таки сльози втримати не вдалося. Вони текли самі, теплі, солоні, розмазуючи туш і залишаючи чорні тіні під очима — мов нагадування про всі ті ночі, коли я плакала без нього.

Громченко нахилився ближче, його пальці лагідно торкнулися моїх щік. Поцілував сліди сліз — повільно, з якоюсь дитячою ніжністю, наче боявся зробити боляче навіть подихом.

— Не плач, моя дівчинко, — його голос звучав глухо, ніби йшов здалеку, крізь стіни, через усі ті дні, що нас розділяли. — Тільки не плач. Усе буде добре.

І я, безглуздо-дурна, знову йому повірила. Бо в його голосі було те, чого я не чула від жодного чоловіка — абсолютна щирість.

Підставила губи для поцілунку, і цей поцілунок… ох, він був такий, що варто було прожити всі муки розлуки, аби пережити одну-єдину мить цього солодкого, вистражданого дотику.

Його губи смакували теплом, були терпкими як кава, якою він завжди починав ранок, і солоними, як море наших недомовленостей. Я вдихала його запах — дим, трава, трохи дощу, трохи лісу.

Навколо було тихо, лише моє серце гупало так гучно, що здавалося — зараз розіб’є нам обом ребра.

Громченко колись спробував усидіти на двох стільцях — і впав між ними, розтрощивши все, що було між нами. Навіть якщо його мотиви й були шляхетні, тоді вони боліли не менше, ніж зрада.

А я, горда й дурна, покарала нас обох цією розлукою. Два місяці порожнечі, два місяці без сну, без усмішок, без нього.

Зате тепер ми обоє знали: ніщо — ні клан, ні амбіції, ні чужі умови — не варте того, щоб втратити людину, без якої ти не живеш, а лише існуєш.

Ми обоє мали спільне бажання — хотіли одне одного.

Решта  лише декорації, фоновий шум, дрібниці, що розчиняться вранці.

Його поцілунок швидко переріс у щось глибше. Тіло само знало, чого прагне, як дихати, як тремтіти, як довіряти. Це був не просто дотик — це був обмін життям, відчайдушний, щирий, до останнього подиху.

Мить, коли зливаються не лише тіла — душі впізнають одна одну і розчиняються без слів.

— Дане… — шепотіла я, губами торкаючись його шкіри.

— Моя дівчинка, — відповідав він, захлинаючись у моєму диханні, цілуючи шию, плечі, долоні. Його руки, гарячі, сильні, впевнені, ковзали по мені, наче згадували, де кожна родимка, де пульсує кров. — Моя Анечка… Яка ж ти… моя. Нікому не віддам.

Я сміялася й плакала водночас, а світ навколо дихав разом із нами. За вікном ледь шелестіли дерева, місяць кидав у кімнату тремтливе світло, що танцювало по наших тілах, мов благословення.

Світ згорнувся до двох сердець, що билися в одному ритмі.

Всесвіт, певно, підморгував нам міріадами зірок — так часто буває, коли доля нарешті відпускає пружину випробувань.

— Не віддавай… — благала я, сама не знаючи, про що саме: про себе, про нас, про це крихке «зараз». — Не зрадь.

І, майже без звуку, грішно, але чесно — те саме слово, що я носила в собі, як заборонений амулет:

— Кохаю.

— Ніколи, — відповів він. І поцілував — глибоко, з розпачем і обіцянкою водночас. — Ти — моє життя.

Вперше за довгий час у цій квартирі панував спокій. Навіть Містер Бом, рудий нахаба, цього разу не вимагав вечері — його господиня проходила урок любові, і здається, склала його на відмінно.

Я виявилася старанною ученицею, а Громченко — невтомним учителем, у якого не буває канікул. Ми горіли й гасли, сміялися, шепотіли дурниці, а коли нарешті втома взяла своє, я заснула — без страхів, без болю, вперше за два місяці.

Сон був глибокий, теплий, мов шерсть його звіра, що захищав мене навіть уві сні.

Але щастя не мало звички тривати довго.

Блаженна млість раптом змінилася тягучою темрявою, холодною і глухою, як безодня. Вона засмоктувала, кликала, стискала з усіх боків.

Спершу мені здалося, що я просто провалилася у звичайний сон. Але в ньому було щось не так. Повітря стало важким, наче клей, а навколо — неприродна тиша. Із темряви, мов зі старої плівки, почало проступати обличчя.

Алекс.

— Потвора, — прохрипів він. — Усе мало бути не так!

Його риси були перекручені, очі палали, як розжарене вугілля, кулаки тріщали від напруги.

Він виглядав не як живий, а як тінь, що набрала форму — небезпечна, мертва, зла.

Десь на задвірках свідомості майнула думка, що це лише сон. Але страх був надто відчутним. Він облизував мені шкіру холодом, стискав легені, не давав дихати.

— Я не розумію, про що ти! — намагалася відступити, та ноги приросли до підлоги.

— Я сказав, що активую тебе, навчу всьому! — його голос гримів, як грім, а слина летіла з кожним словом. — Ти мала віддати мені свою силу! Мені! А не цьому кошаку!

— До чого тут Громченко?! — я відчувала, як серце стукає десь у горлі.

Це був перший кошмар, у якому Алекс заговорив про Данила. Раніше він просто спостерігав, мов тінь. А тепер — оскаженів.