РОЗДІЛ 27. Чужий, рідний і близький...

— Аню, — повторив він, важко дихаючи мені у волосся, наче не міг надихатися.

Я стояла до нього спиною, не обертаючись, ніби завмерла в часі. Не знаю, чому зволікала. Чи то вбирала останні секунди ілюзії, що все це — сон, чи просто насолоджувалася самим фактом: Громченко тут.

Важко, боляче й солодко водночас.

Я думала, що зачерствіла зсередини? Ха!

Варто було лише побачити Громченка — всередині закрутився такий вир почуттів, що перехопило подих!

Але перевертню про це знати зовсім не обов’язково.
Ці секунди зволікання були мені коротким перепочинком перед боєм, який ось-ось мав статися.

— Ти навіть не подивишся на мене? — спитав він, обдаючи гарячим диханням вухо.

Ось і скінчився перепочинок. А я так і не навчилася бути стервом, не змусила серце забути — і хворіти на Данила не перестала.

Я обернулася й відкрито поглянула на Громченка, сподіваючись, що маска байдужості на моєму обличчі не вкрилася тонкими тріщинами.

— А-ня-я, — видихнув перевертень, перекочуючи моє ім’я язиком, як найвишуканіші ласощі.

По хребту пробігли дрижаки. Зрадницьке тіло теж усе пам’ятало!

Громченко змінився. Я помітила це одразу, в одну мить увібравши кожну його рису. І серце здригнулося.

Милосердне жіноче серце! Мало йому болю?

Він змарнів, помітно схуд; легка щетина перетворилася на бороду, наче перевертень забув не лише стригтися, а й голитися. А їсти та спати?

Судячи з темних кіл під очима і незвичної блідості, про нормальний відпочинок Громченко давно не чув. Невже так переживав через мене? Чи Ліну шукав для клану, бідолаха?

Про подругу й досі жодної звістки я не мала, і непокоїлася. Навіть якби вона й намагалася мені подзвонити — що з того? За старою адресою я вже не живу.

— Доброго дня, Громченко. — І як тільки голос мене послухався? — Яким вітром?

Місяці на телебаченні та радіо навчили мене грати інтонаціями, тримати обличчя й контролювати жести.

Зараз перед перевертнем стояла впевнена в собі жінка, яка знає ціну і любові, і болю. Від тієї наївної Машкової не лишилося й сліду.

Я сподівалася, що він не впізнає її в мені, бо наївна Анечка прямо зараз розсипалася на атоми від кохання. Їй хотілося притулитися до міцних грудей бажаного чоловіка, запустити пальці в його відросле волосся, спробувати губи на смак, забути всі образи й ніколи більше не розлучатися.

Ганна Машкова ж — та, яку я ретельно ліпила з себе весь цей час, — хотіла, щоб її лишили в спокої й дали банально виспатися. Але спершу треба було розставити всі крапки над «і». Розмова неминуча.

Я чекала цього щодня, та все одно виявилася не готовою.

— Ти чудово знаєш, що я за тобою, — він пестив мене очима, але говорив обережно й не наближався, ніби боявся злякати. — Я так давно тебе шукав…

— Даремно, — відрізала я, мов зайву скибку. — Мені й тут добре. Я, знаєш, нічого міняти не збираюся.

А сама завмерла, чекаючи його реакції, як наркозалежна на дозу.

— Популярність — це все, чого ти хотіла? — раптом спитав, вибиваючи ґрунт з-під ніг.

Він приїхав, щоб мою кар’єру обговорювати?
Далася вона йому… як і мені, якщо чесно.

— Думаєш, ні? — звела брову я. — Ти ж ніколи й не питав, чого хочу я. У тебе був план і чітко призначена для мене роль.

Він повів щелепою; в очах майнула — чи то досада, чи провина.

Повз нас пройшла група операторів, усміхнено привітали з вдалим ефіром.

— Ти навіть Ташу затьмарила, Машкова, — підморгнув один. — Залишиш телефончик?

Громченко так голосно зскреготів зубами, що навіть я почула.

— Не зараз, — кинула я, добре розуміючи: він уже на межі, аби кинутися й перегризти горлянку нахабі. Ревнощі — страшна сила.

— Чекатиму, — весело махнув оператор, не здогадуючись про небезпеку над власною шиєю.

Невдовзі вони зникли за поворотом, і дихати стало легше. Одного кривавого злочину вдалося уникнути.

— Нам треба поговорити, — припечатав мене поглядом похмурий перевертень.

Не чекав, що я стрибну йому на шию з поцілунками при першій-ліпшій зустрічі? Хоча… судячи з розчарування та образи, які я чітко розгледіла в згаслих очах, — ще й як чекав.

— Говори, — знизала плечима я.

— Не тут.

Я все чекала, що між нами впаде стіна, яка відріже мене від Громченка й заглушить усі почуття, але вона не поспішала опускатися. Дурне серце тим часом радісно тріпотіло від самої присутності чужого-рідного. І в очах темніло від близькості цього чоловіка.

— А де? До себе я не запрошуватиму. Про готель навіть не заїкайся — не поїду.

Данило не розгубився:

— У ресторан?

Я скривилася:

— Знаєш що, Громченко?