РОЗДІЛ 26. Нове життя

– Може, все ж таки в кафе?

– Ні, не варто, Сашко, – вкотре відмовилася я, прикриваючись черговими відмовками. Скоро вони в мене закінчаться, і доведеться вигадувати щось нове. – Краще відвези мене додому, якщо можеш. Втомилася сьогодні — жах як!

І не збрехала. Три радіоефіри, запис у студії для телевізійних новин, поїздка на місце події для чергового розслідування… Не день, а суцільний дурдом! Хоча, чесно кажучи, останнім часом у мене майже щодня такий графік. Робота — мій найкращий анестетик: не дає ні думати, ні відчувати, ні, тим паче, страждати. Прописати б її кожному замість пігулок…

– Звісно, відвезу. Не питання, – мій постійний партнер із відділу ВКІ, Олександр Демко, завів мотор. – Зовсім себе заганяєш із цією роботою. Може, у вихідні махнемо за місто? Шашлички, вогнище, зорі…

Демон привабливо усміхнувся й підморгнув. Гарний, молодий, неодружений, перспективний — усе при ньому. От тільки серце не відгукується, і крапка. Воно ще не відболіло Громченком. І хто зна, коли це мине — чи мине взагалі.

– Вибач, Сашко, я подрузі обіцяла сходити з нею в гіпермаркет — вибрати одяг для майбутнього малюка, – збрехала я без тіні вагання. Ми з Вірою про таке не домовлялися, але брехати треба переконливо.

– Я все розумію, Ань, – посміхнувся він. – Тоді іншим разом?

– Ти ж знаєш, що я не сама, Саш, – скривилася я. І щоразу це прикриття давалося важче. Та й демон не переймався — звик, мабуть.

– Так ми ж по-дружньому, – безтурботно кинув він. – А там побачимо.

– Саш! – закотила очі я. За час моєї роботи в столиці Демко виявився одним із найнаполегливіших шанувальників.

– Та й того, через кого ти «не сама», – він зробив лапки пальцями, – я за цей час жодного разу поруч із тобою не спостерігав.

Он який!

– У нас усе складно, – відповіла коротко.

– Тим краще. Значить, мені нічого не заважає тебе добиватися, – самовпевнено продовжив Демко.

– А навіщо тобі це? – насупилася я. – Навіть якщо в нас справді складно, це не означає, що я почну крутити роман із першим-ліпшим.

– А раптом я стану твоєю додатковою мотивацією якнайшвидше закрити двері минулого й відкрити нові, світлі перспективи? – підморгнув брюнет.

– З тобою, чи що, світлі? – не втрималася від підколки.

– Ага! Я вмію перетворювати життя жінок на казку, – у його голосі з’явилися оксамитові нотки досвідченого спокусника.

Я лише зітхнула й знову закотила очі.

– Демко, зі мною твої «вільні стосунки без зобов’язань», які ти шукаєш, усе одно не пройдуть. Не потрібна тобі така морока.

– Машкова, я сам вирішу, що мені потрібно, а що ні, – урізав він і стиснув кермо так, що аж кістки побіліли.

Ображати не хотілося — напарник справді хороший. Тому я просто знизала плечима. Демони, як і перевертні, — народ запальний, краще не доводити до сварки. Ми з ним на цю тему вже не раз говорили, але виходило, як розмова німого з глухим: кожен стояв на своєму.

Нічна столиця, як завжди, вражала красою — яскравими вогнями вітрин, мерехтінням реклами, нескінченними пробками. Рятувало лише те, що Демко був досвідченим водієм: заздалегідь перевіряв маршрути, шукав, де об’їхати, щоб не стояти півтори години в суцільній смузі гальм.

Досить скоро він заглушив мотор на платній стоянці біля житлового комплексу, де ми тепер із Вірою жили. Радниця не поскупилася — місце вибрала справді гарне. Амалія дійсно сприяла моїй кар’єрі: з’явилися шанувальники, популярність стабільно росла. Тільки щастя все це чомусь не додавало.

– Дякую, що підвіз, – обернулася я до Демка.

– У тебе завтра ефір?

– Так, до десятої маю бути в павільйоні.

– Я тебе підкину й почекаю. А потім заїдемо до нижчих демонів на П-ці. Не подобається мені їхня активність останнім часом, – насупився він.

– Домовилися. На добраніч.

– На добраніч, Анечко, – Демко провів мене поглядом так пильно, що я воліла швидше вислизнути з машини, аби не провокувати його на зайві пропозиції.

Я важко звикаю до людей, тому прощатися не хотілося. Але якщо Сашко й надалі наполягатиме на переведенні наших стосунків у горизонтальну площину, доведеться просити про нового напарника.

Квартиру нам виділили на третьому поверсі. Віра, як завжди, осіла на кухні.

– Нічний дожор? – усміхнулася я, спостерігаючи, як подруга конструює собі багатоповерховий бутерброд із сиром, бужениною, солоними огірками і… медом.

Смаки у Вірки змінилися. Спершу це мене насторожувало, але після спільної консультації в гінеколога я заспокоїлася — усе в межах норми.

– Нічого не можу з собою вдіяти, – скривила носик подруга, погладжуючи ще невеликий, крихітний животик. – Синочок хоче їсти.

Нещодавно ми дізналися, що Віра чекає на хлопчика. Лікарка казала, що ще рано стверджувати, бо на цьому терміні можуть бути похибки при УЗД, але я вірила: цього разу без помилок.

Амалія і тут не підвела. Тож я жила у стані постійної бойової готовності — відьма попереджала, що зміни вже на порозі, і я не могла дозволити собі розслабитися попри тривогу, що наростала з кожним днем.