РОЗДІЛ 25. Поріг без вороття

І він справді чекав з нетерпінням.

Про це говорили і очі Йогана, що палали почуттям, і накритий у його кабінеті стіл на двох, і редакція, яка дивно спорожніла посеред дня… Фоном лунала легка романтична музика, у відерці з льодом охолоджувалось шампанське, а нарізка з фруктами тільки й робила, що манила погляд.

Коли він устиг усе це провернути? Я зібралася й приїхала буквально за півгодини після дзвінка.

— Радію тебе бачити, Анюто, — оксамитовим тоном мовив шеф і подарував таку щасливу усмішку, що я навіть зігрілася.

— І я тебе, — усміхнулася у відповідь. — Це що ти таке затіяв?

— Одне крихітне побачення на двох, — розвів руками. — Якщо ти відмовляєшся йти зі мною до ресторану, то…

Я окинула оком страви, що на нас чекали.

— Ти вирішив перенести ресторан сюди, — докінчила за нього, похитуючи головою.

— Усе, що можу, люба. Прошу. — Він допоміг мені сісти й одразу заходився піклуватися: стежив, аби келих і тарілка не спорожніли.

Я була настільки вражена його сюрпризом і готовністю для мене старатися, що навіть не чинила опір.

— Ну, розповідай, — попросив інкуб, коли нейтральні теми вичерпалися, а ми втамували голод. — Що там у відрядженні?

І я розповіла. І про відьму, і про вендіго. Не приховуючи подробиць, які для статті довелося зрізати під офіційну версію.

Йоган слухав уважно, хмурнів і лише іноді вставляв ядучі коментарі, переважно не для друкованих шпальт. Видно, зачепило.

— Пробач, — щиро сказав інкуб, щойно я закінчила.

— За що? — шеф знову мене здивував.

— Це ж я відправив тебе в ті згубні місця, — похитав головою. — Не для того щоб нашкодити… Я сподівався, що візьмеш мене з собою, напарником… А ти…

А я взяла Громченка, втратила з ним цноту і віддала серце, а він його так легко знищив своїми «обов’язками» перед кланом.

Тепер же сиділа навпроти Йогана — з уламками в грудях і поглядом побитої собаки. Інкуб, напевно, відчув у мені зміни: вони чітко вловлюють таку енергетику. Дивно, але ні словом, ні жестом, ні поглядом головгад не виказав ані невдоволення, ані образи. Хоч саме шеф планував бути першим… я ж це розуміла, не дурепа.

— Дурниці, я й думки не мала виставляти претензії, — відмахнулася, зобразивши максимально легковажний вираз, на який зараз спромоглася. — Все закінчилося добре, і матеріал у мене — бомбезний. До речі, глянеш?

— Звісно.

Так ми плавно перекотилися на зручний диван. Йоган узяв ноут і пробіг очима статті. Увесь час, поки він читав, я трохи нервувала.

Начебто вже переконалася, що йому подобається мій стиль, а мандраж усе одно ожив.

— Ну, що я можу сказати? — запитав він, відкинувшись на спинку дивана й відставивши ноут на столик.

— Що?

Я напружилася в очікуванні вердикту, а Йоган, ніби навмисне, тягнув паузу.

Коли б не хитрі іскри в його карих очах, я б уже повірила у провал матеріалу.

— Це шикарно, Анюто, — нарешті видав із усмішкою. — Перша шпальта.

— Ура! — я підскочила на дивані від радості, а потім легенько стукнула головреда в плече. — Змусив же понервувати!

— Як і ти, — прошепотів він у відповідь, гіпнотизуючи темним, невтямленим поглядом.

— Що? — розгубилася я і важко ковтнула.

Йоган дивився на мене з таким захопленням, що в кімнаті раптом стало замало повітря, а температура — явно вища за норму.

Я насторожено стежила, як інкуб нахиляється дедалі ближче, доки між нами не лишилися лічені сантиметри.

— Ти така гарна, Анюто, — з придихом прошепотів, ковзнувши кісточками пальців по моїй вилиці. — Не можу надивитися.

Гарна? У звичайній майці та джинсах? Без макіяжу, з почервонілими очима від недосипу, роботи й сліз? Сліпенький, такий сліпенький шеф, що аж соромно.

Я не знала, що відповісти, — дивилася, мов загіпнотизована, і чекала будь-якого його кроку.

Інкуб із категорії рішучих. Довго чекати не довелося.

Він поклав долоню мені на потилицю, владно притягнув і вп’явся в губи поцілунком.

Спочатку різким, майже каральним, що шматував, а потім — пристрасним, лагідним, обіцяйливим, із натяком на не менш спекотне продовження.

Я розгубилася від натиску і не відповідала. Прислухалася до себе: чи не нудить?

Як не дивно — ні. Навпаки, подобалося. Те, як Йоган п’є мій поцілунок, обережно стискає талію, проводить долонями по руках, шепоче банальні ніжності просто у вухо.

Лише цунамі насолоди не було. Замість емоцій, що зносили мені дах із Громченком, — усередині повний штиль.

Розум не вимикався: я чудово усвідомлювала, що поряд інший чоловік. І саме це… приваблювало.

Десь на задвірках свідомості нашіптувало: може, спробувати? Просто витіснити спогади про Громченка сексом з іншим?