РОЗДІЛ 24. Морок душі

У якомусь напівзабутті я піднялася на свій поверх, провернула ключ у замку й застигла на порозі, щойно побачила дорожню сумку.

Ліна блискавично вигулькнула з кухні — певно, почула мене ще на сходах. Погляд у перевертниці був винний-винний. Я відразу напружилася.

Ще на які сюрпризи мені чекати?

– Ти кудись збираєшся? – моєму подиву не було меж. На мить він навіть відтіснив увесь душевний біль від розриву з Громченком.

– Я їду.

Невже Данило мав рацію і Ліна, обміркувавши все, вирішила повернутися до рідних?

Може, перевертні виявлять вищий пілотаж цинізму й пришлють мені запрошення на весілля?

І в мені раптом піднялася така злість — на Громченка, на Ліну, на ситуацію і, чесно кажучи, на себе, — що стримуватися вже не було сил.

– Вітер у спину, прапор у руки, – виплюнула я, недбало зіштовхуючи кросівки й прямуючи на кухню. – Бути перевалочною базою і твоєю заміною — ще те задоволення, знай.

– Ань? – округлила очі Ліна, ледве поспіваючи за мною.

І що їй іще треба? Добити? Потоптатися на уламках мого серця?

До біса!

Мене розривало між бажанням завити пораненим звіром і вчепитися суперниці в горлянку. І я навіть не знала, чого хочу більше. Стан, скажу я вам, не для стабільної психіки.

Де та Машкова, яка ще на початку літа жила зрозумілими мріями?

Сумую за своєю журналісткою-невдахою: наївною і щасливою від кожного звичайного дня!

Хотіла змін? Пригод? Кар’єрного злету і приголомшливого кохання?

Беру слова назад. Загорніть, будь ласка, і відправте ці «дарунки» назад у небесну канцелярію. Навіть задарма не треба!

– Зібралася йти — йди, – клацнула я кнопкою електрочайника й зло грюкнула дверцятами холодильника. Їжі повно, але те, що приготувала Ліна, зараз не полізло б у горло й під дулом пістолета. – Чи тобі, може, ще й мого благословення треба?

– Власне, якраз треба, – спокійно заявила Ліна.

– Зовсім знахабніла? – я щиро здивувалася поворотам сюжету. – Може, мені ще й свічку потримати? А що, Машкова ж добра, негорда — і це ковтне!

– Я так розумію, розмова з Громченком не вдалася, – вона сіла навпроти, рівно на відстані витягнутої руки. – Ти ж до нього помчала?

І хоч як намагалася, а погляд від перевертниці відвести не могла.

Господи, ми такі різні! Цікаво, Данило нас порівнюватиме? Або вже…

– Чому ж, удалася — ще й як, – видушила єхидно. Серце грозило луснути. – Не хвилюйся, твій наречений від тебе не відмовився. Весіллю — бути, і «жили вони довго та щасливо» не за горами.

– От ідіот! – процідила Ліна.

Я настільки не очікувала саме такої реакції, що завмерла з відкритим ротом.

– Ти не рада, чи що?

– Анько, може, тебе гарненько стукнути, щоб талант кмітливості повернувся? – мало не загарчала моя… подруга? Колишня? Нинішня? Я вже заплуталась. – Чому мені радіти? Фіктивному шлюбу з нелюбом?

Мене трохи попустило, але серце нити не перестало.

– Він не збирається скасовувати весілля, – опустила я голову. На плечах ніби висів увесь світ — важкий і безжальний.

– Їхній клан переживає не найкращі часи. У Громченка занадто розвинене почуття відповідальності, щоб ставити почуття вище обов’язку, – Ліна зітхнула. – Ось чому мені й треба терміново виїхати.

– Що? – безглуздо перепитала я. Здавалося, що все відбувається під водою: звуки глухі, мене самої не чути.

– Я його не кохаю, він мене теж. Такий шлюб принесе лише горе.

– Звідки знаєш? Може, тут спрацює народна мудрість: стерпиться — злюбиться? – гірко хмикнула.

– Народна мудрість? Серйозно? – Ліна глянула так, наче в мене була температура. – Коли Данило без тями від тебе?

– У тебе що, відкрився дар ясновидіння? – не втрималася від отруйного сарказму. – Він мені в коханні не зізнавався. І його вчинки говорять самі за себе. Вибір зроблено не на мою користь.

– Тільки через борг перед кланом. Ти не розумієш, як перевертень сприймає свою зграю, і…

– Лін, це неважливо, – я глибоко вдихнула, та повітря все одно не вистачало. – Я не буду «другою». Не зможу конкурувати ні з дружиною, ні з кланом. І не хочу!

– Ти не розумієш, як нас виховують, – похитала вона головою. – З пелюшок утовкмачують: зграя — святе.

У мене це ніяк не вкладалося. Я старалася — чесно! — але прийняти не могла.

Учорашній учинок Громченка для мене — таки зрада.

Так, егоїстично. Але в коханні, здається, інакше не буває.

– Тоді чому ти сама не бажаєш підкорятися цим «святим» правилам? – спалахнула я знову, бо Ліна ніби стала адвокаткою Данила.

Так, знаю: боягуз, брехун і… герой на півставки.

За кохання треба битися, а не язиком молоти.