РОЗДІЛ 23. Без анестезії

– Що? – я й сама не впізнала власного голосу. – Наречений?

– Я все поясню, – одразу пообіцяв Громченко. Він виглядав не менш дезорієнтованим, ніж я. – Ми поговоримо, і ти зрозумієш.

– Ти ще скажи, що я взагалі все не так зрозуміла, – вирвалося з гірким сміхом.

Схоже, мене ось-ось поглине горезвісна жіноча істерика! Вперше в житті, між іншим.

З Громченком у мене багато що вперше…

– То ти не знала? – остовпіла Ліна.

Я розреготалася. Сюр якийсь!

Данило насупився, насторожено стежачи за мною, ніби в цій кімнаті я раптом стала бомбою сповільненої дії.

Дівчина шумно втягнула носом повітря:

– Ой! – видала вона, червоніючи, як мак.

Жодної тобі таємниці особистого життя, коли поруч перевертень із наднюхом!

– Справді «ой», – хмикнула я. Від сміху бризнули сльози.
Або не від сміху.

– Анюто, – схилився до мене Громченко, простягаючи руки, ніби хотів утішити, приголубити, поділитися силою, як завжди.

У нього це зазвичай виходило чудово, але тільки не цього разу.

– Не чіпай мене, – різко відсахнулася я й спиною врізалася в комод. – Ай!

– Аня! – він одразу рвонув до мене, та я знову спритно вислизнула з його рук.

Боліло, але я згодна міняти душевний біль на фізичний: хоч на мить легше дихати.

– На весілля хоч запросите? – криво посміхнулася я.

Ліна знітилася, бідолаха так побіліла, що могла зникнути на тлі вікна.

Громченко скривився, та переконувати мене не кинувся, через що я зробила цілком логічні висновки.

– Ань… – Він виглядав винним, а в мене серце розривалося, і сил витримувати його присутність геть не лишилося. – Просто зникни, Громченко, – видихнула я на межі. – Просто зникни звідси.

Він кілька секунд мовчки вдивлявся в моє обличчя. Не знаю, що там прочитав, але кивнув.

– Гаразд, – голос у Данила захрип від стримуваних емоцій. Він зупинився за порогом, не зводячи з мене очей. – Нам треба поговорити, дівчинко.

Треба. І цього не уникнути.

Але коли кожне слово входить у тебе, як ніж у масло, діалог вийде нестерпним.

– Не зараз, – тоном, що не терпить заперечень, скомандувала я, і Данило це прийняв.

Потемнів обличчям, стис кулаки, та все ж відступив далі, щоб я могла зачинити за ним двері.

Я двічі провернула замок, поставила недбало скинуті кросівки рівніше, пройшла до ванної вмитися й помити руки… Увесь цей час Ліна безмовною тінню пленталася за мною.

Не відчуваючи ні рук, ні ніг, я зайшла на кухню й увімкнула чайник.

– Мяу-у! – це Містер Бом потерся об ноги, демонструючи ступінь своєї прихильності.

Я підхопила кота, сіла на диван – і все… Немов хтось натиснув кнопку «вимк».

Сили миттю покинули мене: руки повисли батогами, погляд розфокусувався, дихання стало поверхневим, у кімнаті наче потемніло, хоча за вікном світило сонечко.

– Ань, тобі зле? – Ліна присіла навпочіпки, зазираючи мені в обличчя.

«Погано»… яке дурне слово! Воно не визначає масштабів катастрофи.

Містер Бом тицьнув мордочкою мені в живіт, невдоволено пирхнув і зіскочив на підлогу.

– Може, лікаря викликати? – не зупинялась з версіями допомоги перевертниця. І цей її погляд, повний щирого співчуття, тільки робив болючіше.

– Чаю мені зроби, – прошурхотіла я, наче наждаком по горлу.

– Так-так, звісно, – заметушилася Ліна. – Я зараз. Може, омлет? Чи вареників наліпити? Або твої улюблені оладки?

Наскільки мені було добре ще десять хвилин тому, настільки жахливо стало зараз. Якщо тоді хотілося літати на крилах кохання, то тепер – здохнути під плінтусом.

– Ти ж розумієш, що я зрадила тебе? – підвела на Ліну хворий погляд. – Я переспала з твоїм нареченим.

Дівчина голосно ковтнула, але й далі поралася: чайник, дошка, ніж; на плиті вже розігрівалася сковорідка. А мені так важко було, що хоч вий.

З одного боку – всепоглинаюча любов до Громченка анітрохи не вивітрилася, з іншого – до неї додалося гірке відчуття зради.

Адже він знав, що майже одружений! Але мене попередити не вважав за потрібне…

Цей обман брудною плямою ліг на ту чарівну близькість, що сталася між нами вночі.

– Я люблю його, – прошепотіла Ліні в спину, продовжуючи виправдовуватися. – Пробач мене.

– За що ти просиш вибачення, дурненька? – нарешті вона обернулася; на сковорідці щось весело зашкварчало, кухнею поплив аромат бекону. – Громченко для мене ніхто.

– Як ніхто? – мене аж похололо. – Він же твій…

– Договірний наречений, Аню. Забула? – Ліна говорила про це так легко, наче про прогноз погоди. – Між нами немає почуттів.