РОЗДІЛ 22. Початок кінця

Прийшла до тями від неприємного тоненького підвивання, що тягнулося на одній ноті без упину. Звук різав вуха, ніби комар, який завис над самою скронею, й не давав зануритися назад у небуття. Я скривилася й розплющила очі.

Навколо було каміння, нерівні вологі стіни. Десь неподалік цокотіла вода — крапля за краплею падала й відбивалася глухим відлунням. У повітрі стояв дух сирості, змішаний із запахом крові, від якого нудило.

Підвивала дівчина-підліток. Вона висіла неподалік від мене, зв’язана й підвішена за руки до іржавого гака в стіні. Поруч так само бовталися двоє хлопців. Із мокрої футболки одного сочилася темна пляма — ось і джерело цього запаху. Він був поранений, і явно серйозно. Схоже, вендіго почав трапезу саме з нього, а решта поки що висіли «в резерві».

Віри серед них не було. І це водночас принесло полегшення й засипало мене новими хвилями тривоги. Якщо її тут немає, то де вона?

– Ох… – видихнула я, намагаючись ворухнути руками. Ті були зв’язані за спиною, поза незручна, плечі нили, кисті горіли. Хоч радість мала — принаймні мене ще не підвісили.

Голова йшла обертом, у животі крутило, але з часом усвідомлення поверталося. Це була печера — кам’яний мішок, із якого втекти шансів небагато.

Світло, на диво, було. Біля протилежної стіни рівненько горіли три гасові лампи, відкидаючи химерні тіні на шершаве каміння.

Я спробувала підвестися, та тіло затерпло від довгого сидіння й відповіло протестом.

– Отямилася? – долинув голос, який змусив шкіру піти сиротами.

– Хто тут? – вирвалось у мене. Дурне питання, але куди вже без нього.

Від тіні відокремилася ще більш загрозлива тінь. Довготелеса, кістлява, з непропорційно великою головою й руками, що здавалися довшими за все тіло. Замість очей – чорні провалля, а десь глибоко в них тліли червоні вогники-зіниці. Пащека виблискувала рядами зубів, і з них стікала густа слина. На довгих пальцях звисали пазурі, чорні й гострі, як бритви.

Мене пересмикнуло. Видовище не для слабких нервів. І — наче йому мало було цього — монстр ще й хмикнув.

– Страшно, так? – протягнув він гортанним голосом. – І добре. Страх робить м’ясо солодшим, а кров смачнішою.

Я зціпила зуби, але саме ця хрипота в його голосі щось мені нагадала. Наче пазл склався. Усвідомлення вдарило, як грім.

– Матвій? – вирвалось у мене.

Вендіго завмер, а тоді здригнувся, ніби струсив із себе шкуру, й темна тінь розплилася. За мить переді мною стояв Антонюк.

– І чим я себе видав? – склав він руки на грудях.

Оце номер. Весь цей час він був поруч. І ніхто не запідозрив!

– Голосом, – буркнула я, відчуваючи, як холоне всередині.

– Треба ж… уважна, – його посмішка вивергнула в мене хвилю огиди.

Адже Грааль мене попереджав! А я відмахнулася…

– Де Віра? – виплюнула крізь зуби.

– Яка Віра? – удав із себе розгубленого. Але брехня в ньому текла річкою.

– Моя подруга! – рикнула я. – Я чула її голос, перш ніж ти мене вирубив!

І тут він розтягнув пащу ще ширше й… заговорив голосом Віри:

– Аня! Допоможи!

Я мало не захлинулася від потрясіння.

– А-але… як це можливо?

– Вендіго мають одну цікаву здатність, – задоволено пояснив він. – Ми видаємо сигнал, що налаштовує мозок жертви. Ти чуєш того, кому довіряєш. Подруга, брат, мама — мені байдуже. Головне, що ти прийшла.

– Прийшла, – глухо повторила я. – І влипла.

Він підійшов ближче, й дівчина, підвішена поруч, завила ще дужче.

– Заткнись! – гаркнув він. – Інакше прикінчу першою!

І — диво — вона миттю замовкла, лише тихо схлипувала. Жити хотілося.

Поранений хлопець був без тями, другий — дивився спідлоба, мовчав, але тримався.

Я ковтнула клубок у горлі й спитала:

– Як ти став вендіго? Ти ж був перевертнем.

– Був, – кивнув він. – До зустрічі з Лікою.

– Лікою? – я спеціально вивела його на відвертість, тягнучи час. Може, Громченко встигне? Хоч надія і танула.

– З’явилася одна фіфа, – він хмикнув. – Яскрава, впевнена, така… з міста. Стала моєю коханкою. Секс тримає за яйця будь-якого чоловіка, – розвів руками, наче виправдовуючись. – А потім я дізнався, що вона вендіго. Вона мене й вкусила.

– То ще один вендіго бродить поруч? – у мене похололо всередині.

– Ні, я не ділюся здобиччю, – хижо вишкірився він. – Ліку я зжер. Зайвий рот мені тут ні до чого.

Я тяжко проковтнула. Якщо він проковтнув навіть власну коханку, які мої шанси?

– І ви ще й приперлися невчасно, – скривився він. – Тільки-но увійшов у смак, а тут цей зануда Воропай плутається під ногами!

– Апетити в тебе непомірні, – не стрималася я. – Стільки жертв за місяць…