РОЗДІЛ 21. Якщо довго вдивлятися у темряву...

Неймовірно, як швидко Громченко перемкнувся в робочий режим! Ще мить тому – чоловік із романтичними намірами, а тепер переді мною начальник ВКІ, справжній професіонал.

– Коли, хто, за яких обставин? – посипав він Воропая питаннями, пропускаючи того до кімнати.

Єгер залишився стояти біля дверей, навіть не пройшов углиб. Уся його постать випромінювала нетерпіння: мовляв, швидше б підключитися до пошуків.

– Троє підлітків, два хлопці й дівчина. Зникнення помітили сусіди по будиночку, охороні повідомили пів години тому. Ті прочесали територію турбази й викликали мене. Я теж перевірив тут, далі тільки ліс лишився.

– Щось знайшов? – Громченко явно спитав для проформи. Було видно, що відповідь він і так знає.

– Ані слідів, ані запаху, – розвів руками Воропай. – Тож вирішив вас попередити. Хочу обернутися й прочесати ліс у другій подобі. Може, хоч якусь зачіпку знайду. Територію я добре знаю.

– Зрозуміло, – кивнув Данило. – Хочеш, щоб я прикрив перед місцевими?

– Буду вдячний, – оцінив його кмітливість Андрій. – Так менше відволікатимусь на людей, більше зосереджуся на пошуку.

Чоловіки розуміли один одного без зайвих слів. Мене це навіть вразило. Цікаво, це між усіма перевертнями так, чи вони з Громченком просто на одній хвилі?

– Зразки запаху є? – уточнив Данило, вже підхоплюючи куртку з вішалки.

Андрій витяг із кишені різнокольорові клапті футболок і простягнув йому. Громченко половину взяв собі, решту повернув єгерю.

– А яка ймовірність, що дітлахи просто вирішили пожартувати й утекли в ліс утрьох? – буркнув Данило.

– Утрьох? – тут я вже не втрималася. Хоч розуміла: краще б мовчати, коли чоловіки налаштовані на справу.

– А що вас дивує, Аню? – хмикнув Андрій, принюхуючись до футболок. – Чи ви не чули про сучасні модні віяння? Дехто практикує такі стосунки.

Я зніяковіла… щоправда, недовго.

– До неї це не має жодного стосунку, – одразу втрутився Громченко, і з його грудей навіть вирвалося низьке гарчання.

Теж мені, знавець мого особистого життя!

– Добре-добре! – Воропай виставив руки долонями вперед, показуючи, що пожартував і нічого серйозного не мав на увазі.

Судячи з його добродушної пики, справді не мав. Але для Громченка тепер будь-який чоловік біля мене – як червона ганчірка для бика. Його конкретно клинило.

– Мода модою, але подумайте самі: яка дівчина піде на таке уночі, ще й у лісі? – висунула свою версію я.

– Відчайдушна екстремалка? – припустив Андрій.

– Ага, і з комарами в якості глядачів? Сумнівне задоволення, – додала я. Бо чоловіки зазвичай такі деталі оминають, а для дівчат вони, між іншим, важливі.

– Логічно, – погодився Воропай.

– А якщо згоди не було? – озвучив мою думку Громченко.

Від цього всередині похололо. Я безпорадно глянула на Данила, і він стиснув мою долоню – мовчазна підтримка.

– Тоді сліди лишилися б, – похитав головою єгер. – Отже, версію про бешкетників відкидаємо. Хоч це й був би найкращий сценарій.

– Треба шукати, – підсумував Громченко. Обоє рушили до виходу, я за ними.

Вже на ґанку він озирнувся й зітхнув:

– А ти куди зібралася?

– З вами, звісно! Допоможу в пошуках!

– Ань, – скривився він, – це небезпечно. Лишайся в будиночку.

Воропай тактовно відійшов убік, роблячи вигляд, що нічого не чує. Хоча, знаю, надслух у нього чудовий.

– І ти впевнений, що тут, – я обвела рукою навколо, – мені безпечніше? Наодинці? З моїм «талантом» притягувати халепи?

Громченко ставав похмурішим із кожним моїм словом. Я знала, що маніпулюю, але совість не мучила. Бо залишитися самій у цій атмосфері, де навіть повітря дзижчить небезпекою, – ще більша дурня.

– У тебе наручники є? – раптом звернувся Данило до єгеря.

– А я таким не захоплююсь, – криво посміхнувся той. – До міста доїдете – купіть собі все, що душа забажає: і кайданки, і батіг.

– Гей! – я обурено штурхнула Громченка в плече. – Не псуй мені репутацію!

Думаєте, допомогло? Та де там!

– Ні кроку від мене, – суворо попередив він. – Зрозуміла?

– Угу.

– Я серйозно, Ань. Ні кроку. І не так, як завжди.

– Та зрозуміла!

Почувалася хлопчиком із байки «Вовк!». Пару разів порушиш правила – і все, ніхто вже не вірить.

Громченко тільки блиснув очима, а потім схопив мене за руку. Тепер точно не відчепиться.

А Воропай кашлянув у кулак. Та він же сміх стримував! Волохатий гуморист!

Та невдовзі нам вже було не до жартів.

У лісі ми розділилися. Єгер подався вглиб, аби пройтися у ведмежій подобі. Ми з Громченком обмежилися поверхневим колом.