РОЗДІЛ 20. Любовні справи

Турбаза «Лісова» теж стояла в лісі — а було б кумедно, якби навпаки! Назва ж сама говорить. Попри убогий вигляд села, турбаза виглядала дуже навіть пристойно. Очевидно, фінансували її добре, тож і дохід мали відповідний.

На в’їзді справді чатувала охорона, а за високим парканом розташувались симпатичні білі будиночки, адміністративний корпус і їдальня.

– Цей вільний, розташовуйтеся, – сказав нам Антонюк, привівши до одного з котеджів біля самого краю лісу. – Якщо щось знадобиться — я в адміністрації, заходьте.

Він залишив ключі й подався по своїх справах.

Усередині будиночок був обшитий світлим деревом і мав усе необхідне: спальню з двомісним ліжком, крихітну кухоньку й санвузол.

– А чому нас не розселили в різних будинках? – відразу озвалася я, розглядаючи ліжко з виразом, гідним Шекспіра. – Невже все зайняте?

Останнє прозвучало з єхидним підтекстом. Добре пам’ятала, як Йоган колись «випадково» напросився до мене в номер під приводом відсутності місць у готелі. І цей туди ж? Хитрий кіт, ага?

Судячи з території, тут ще сотню журналісток можна було розмістити з усіма зручностями.

– Я сам наполіг, – без викрутасів відповів Громченко, чим мене неабияк здивував. – Не хочу випускати тебе з поля зору, особливо коли поряд може бути викрадач.

Логічно. Ех, Машкова, а ти вже мріяла про романтику! Усе собі накрутила! А він просто пильнує мою безпеку.

І що йому це дається нелегко — то вже інша історія. Бо неприємності за мною бігають, як собака за хвостом.

– Чаю? – запропонувала я, відвернувшись до плитки, щоб не зустрічатися з ним очима. Соромно ж! – Здається, тут є заварка.

– Не відмовлюся, – спокійно відповів перевертень. – Постав чайник, а я зараз повернуся.

– Куди це ти? – насторожено озирнулася я.

– Територію огляну, з персоналом поговорю. Я швидко.

– Я з тобою! – миттєво кинула всю затію з чаєм.

– А тобі навіщо? – здивувався він щиро.

Я так звикла за минулу добу до його присутності поруч, що без нього ставало незатишно навіть на кілька хвилин. Жах!

Коли я встигла вляпатися у Громченка по вуха?

– Прогуляюся на свіжому повітрі, – відповіла я, вдихаючи пахощі соснового лісу. Ароматерапія! А справжні мотиви Данилові знати необов’язково. – Чай потім поп’ємо. Разом веселіше.

– Ще не нагулялася? – підняв він брову. – Другу добу на природі.

– Ти мене так хитро від розслідування усуваєш, чи що? – найкращий захист — напад. Цей трюк я ще в дитсадку опанувала, коли першою кинула пластиліном у Спірідонову, випередивши її маневр.

І зараз спрацювало. Данило знизав плечима, розвів руками, наче виправдовуючись:

– Просто вирішив дати тобі перепочинок. Учора ти ледь не потонула.

Оце нагадування мені було як ножем по серцю. Бр-р! Досі страшно!

– Усе добре, перепочинок мені не потрібен, – відрізала я твердо. – У місті відпочиватиму, а тут давай працювати.

– Ну, як знаєш, – знизав плечима він.

Дивно, як легко люди йдуть на контакт, щойно побачать у тебе службове посвідчення. Хоча нічого нового ми від них не дізналися: усе те саме, що вже знали. Якоїсь миті мені стало нудно, й я відійшла вбік. Громченко, звісно, не випускав мене з поля зору.

Я ж піднялася на пагорб і… не повірила очам! У цій глушині ловила мережа!
Смартфон вибухнув повідомленнями та пропущеними дзвінками. Серед них – від головреда. Ігнорувати далі було просто некрасиво.

– Нарешті згадала про мене? – саркастично мовив він, узявши слухавку після першого ж гудка. Телефон гіпнотизував?

– Ха-ха! – скривилася я. – Тут же зв’язку немаєж

Збрехала, звичайно, але Йоган удав, що повірив. Двома словами я переказала йому справу із Зозулинцями та пообіцяла статтю до понеділка.

– А я вже подумав, що тебе вовки зжерли.

Я глянула на свого партнера — він ще говорив із персоналом.

– Не дочекаєшся! – щиро розсміялася я. Справді встигла скучити за нашими словесними баталіями. – Просто я тут, здається, де цивілізація ніколи не ступала.

Перебільшила, але жарт вдався. Йоган розсміявся — ми й справді часто були на одній хвилі. Шкода тільки, що бажання в нас із ним завжди різні.
Я хотіла дружити, а він, схоже, про дружбу навіть не думав.

Це відрядження розставило все по місцях: поруч із Громченком я відчула різницю між «приємно фліртувати» і «коли від одного його погляду дах їде геть».

– Коли повернешся, я з радістю допоможу тобі назад у цю цивілізацію влитися, – оксамитовим голосом завів знайому платівку Йоган.

І тут я відчула печіння між лопатками. Обернулася — і справді: перевертень стояв за спиною, невдоволено хмурячись.

– Сходимо кудись після повернення? – головред не втрачав часу. – Минулого разу побачення зірвалося через рогатих. Може, цього разу обійдеться?