РОЗДІЛ 19. Останнє завдання

Плавала я завжди добре — Чиж непогано мене натаскав. Але виринути й ковтнути повітря цього разу ніяк не виходило. Легені вже пекло, перед очима темніло! І все ж тварюку, що вчепилася в мене мертвою хваткою, я бачила так чітко, що кров стигла в жилах.

Це була, напевно, жінка. Колись. Тепер від людської подоби мало що лишилося. Замість волосся — водорості, шкіра синюшна, уся в пухирях і ділянках некрозу, на місці очей — чорні порожнечі, а рот розкритий у зловісному вишкирі.

Я борсалася в її руках, доки сил стримувати дихання зовсім не залишилось. У ніс і рот ринула вода… Аж раптом голову прошив такий пекучий біль, що я вирвалася зі смертельного забуття й різко сіпнулася вгору.

Не дарма. За мить я вже лежала на містку, куди мене викинув Громченко у своїй бойовій трансформації. Сам же знову стрибнув у Роставицю — просто на тварюку.

Мене вивернуло водою. Тільки добре відкашлявшись, я змогла нарешті вдихнути.

Як до-о-обре! Повітря свіже, аж дзвенить, зорі яскраві, а близькість річки вже не лякала. Там зараз билися перевертень і монстр.

Руки й ноги зробилися ватяними: ні підвестися, ні втекти, ні бодай допомогти. Але я жива! І цього було досить.

Все закінчилося хвилин за п’ять. Хоча для мене час розчинився — потім Громченко так сказав. Він, відпирхаючись, вибрався на місток, підхопив мене на руки так, ніби я збиралася втекти, й поніс на берег. Як ми туди добралися — хоч убий, не пам’ятаю.

— Ти з мене трохи скальп не зняв, — мляво поскаржилася я йому в шию. Він так щільно притискав мене, що здавалося, вже втягнув під власну шкіру. Ворушитися не хотілося: тепло, спокійно, затишно. — Треба буде волосся відростити, щоб наступного разу зручніше було тягти.

— Ти колись навчишся стояти там, де я тебе залишив, і не лізти куди не слід? — він струснув мене за плечі, не боляче, але відчутно, а тоді ще міцніше обійняв. — Нестерпне дівчисько. Навіщо ти полізла у воду?

— Я просто вийшла на міст, у воді було сяйво, мені стало…

— Зрозуміло, — перебив він. — Так вона й тягнула жертв — покликом.

Сперечатися не стала. Якщо зозулинців так і приманювала, то мене мало не занапастила власна цікавість. Знову!

— Що там за… — я запнулася, не знаючи, як назвати ту потвору, що мало не втопила мене.

— Більше нікого не потурбує, — без слів зрозумів мене Громченко і зненацька шумно вдихнув у мою верхівку. — М-м-м…

— Що? — завмерла я. — Що таке?

— Твій запах посилився.

— Повернемось до Микитівни, попрошуся у душ, — знітилася я. — Хоча сумніваюсь, що в неї є ванна кімната.

— Ти добре пахнеш, м-хм-м, — потерся носом об мою шию він. — Дуже добре. Раніше запах був приглушений, а зараз…

І Громченко лизнув мене в плече. По тілу відразу пробігли мурашки.

— Ти що робиш? — стиснулася я. — Лоскотно.

— Я так і знав, так і знав… — прошепотів він у шкіру. — Анечка…

Нейтралізатор! Очевидно, змився після купання в Роставиці.

Виходить, він і мій власний запах перебивав, не лише Ліни?

— Е-е-е… — розгубилася я від його активності. — Я телефон утопила. Жаль.

Спробувала обережно вислизнути з обіймів — не пустив. Хоча натиск теж послабив.

— Не втопила, ти його ще на березі випустила, — глухо мовив Громченко. По його тілу пройшло тремтіння, яке передалося й мені. — Повз кишеню сунула, певно.

— Може й так, — швидко погодилася я.

Ми ще трохи просиділи: я — в його надійних обіймах, він — зціпивши зуби, стримував пристрасть.

А потім рушили до Микитівни. Телефон справді сиротливо лежав на березі, цілий-цілісінький. Умикати я його не стала — не готова була говорити з Мишком. Нехай сам розбирається зі своїми косяками.

Що він зможе знайти Віру, використавши всі свої зв’язки, я не сумнівалася. Але для цього знадобиться час. Сподівалася, що подрузі його вистачить, аби прийти до тями й нарешті зрозуміти, з ким вона хоче бачити своє майбутнє.

Перед тим як піти я озирнулася: над Роставицею здіймалося блакитне сяйво й тягнулося в небо.

— Що це? — горло стиснулося від страху. — Я думала, тварюка мертва.

— Так і є, — спокійно відповів Громченко, простеживши мій погляд. — Це звільнені душі потопельників.

— Вони були замкнені в річці? — здригнулася я від здогадки.

— Тепер вільні, — усміхнувся перевертень.

Незабаром сяйво згасло, ми вийшли на дорогу, і Громченко набрав ВКІ. Я ж із легкою заздрістю подивилася на його телефон — водонепроникний! От же ж щасливчик: може не боятися лишитися без зв’язку.

Данило у двох словах виклав ситуацію, а потім наказав:

— Вікі, відправ у Зозулинці загін зачистки. Хтось міг бачити відхід душ. — Подумавши, додав: — І відьму пришліть, хай почистить річку від залишкової негативної енергетики.

Я посміхнулася: все ж таки переживає за майбутнє зозулинців!